Сергій Гайдак
Навіщо крила тим хто не летить
Кому потрібні хвиль пусті надії
Ніхто не знає, як на світі жить
На жаль, ми віковічим наші мрії
Пусте життя і присмак темноти
Троянда сохне, без води
Троянда сохне, як і ми
І жар згасає без вугля
Отак погасли ти і я
Цікава звичка є у долі
Не любить жити у неволі
Завжди чарівні, інколи смішні
Прекрасні і напрочуд милі
Як квіти в полі, дуже запашні
Як янголи на небі білокрилі
Вреднючі, не завжди прості
Якби я міг украсти твої очі
Залишитись із ними назавжди
Щоб погляд бачить ніжний твій дівочий
Бо чистий він, як крапельки води
Якби я міг украсти твої губи
Даруй мені крила, не рви мою душу
Тебе ж я безмежно і щиро люблю
За що я на світі страждати так мушу
Чому я у Бога кохання молю
Навіщо ти влізла в мою щиру душу
Я хочу стати гарним татом
Кохати, пестить немовля
Не досипать ночей багато
Та зігрівать теплом щодня
Вночі читати колискову
Щоб нам до серця приторкнутись
Потрібно душу оголить
І не боятися спіткнутись
Вогонь кохання запалить
Відкрити очі, подивитись
В брехні кохання не буває
І не зігрієш там сердець
Любов не тліє, а згорає
По факту, це завжди кінець
Брехнею щастя не збудуєш
Від погляду твого по тілу бігають мурахи
І я буваю сам не свій, аж серденько тремтить
Ти біль моя, мій ангел білокрилий, мої страхи
Без тебе, як без кисню не прожить
Я цілий світ поклав би, тобі на долоні
А ти втомилась від усього
Не хочеш жити, все болить
Тобі не треба більш, нічого
А за вікном зима сніжить
По пояс все на мить заснуло
Закривши очі, я мовчу
І слів для правди не шукаю
Уві сні не мучусь, не кричу
Бо не горю, бо не палаю
Мороз під снігом не рипить
Мені ти не пиши пробач
Твої слова, нічого більш не варті
Якщо захочеш, просто тихо плач
Або реви в своїм азарті
І не кажи, що снюсь тобі