Розалія Блюм
Прокидаюсь від твоїх очей
Що стали мені за гобелен над ліжком
Шукаю на цій ковдрі місце
Куди б моя душа не лізла
Приємна до тіла зігріва
Твоя чорна кофтина
Наче літо складене з вазонів
що стоять на моєму балконі
де кіцька з радістю під нагоду
що стане мені за якусь пригоду
їх розіб'є і слибзить морду
і я скажу "що з неї толку"
Лягаєш спати вже під ранок,
Бо носиш в собі так багато,
Колись загублений світанок
Який не встигла занотувати
Лягаєш, крутишся, не можеш
А плеер з ночі вже стомився
Липнуть квіти палкого літа
Сохне постіль на балконі
Перехожий, пересічний - тихо
Слухає вірші на смартфоні
Крокі пишуть і жбурляють
Мені в обличчя жагу жити
Папір м'ятий, ранок ранній
Чорнило висохло і втекли знання
Зворушили душу гілки колючі,
своєю дрімучістю, промінчики проламуючі
Тільки з часом розумієш тата й маму
Ті ж очі яснії в тобі стали
З часом все тускліше і тускліше
Світять зорі
Тільки разом вже не будуть
Ніхто й ніколи..
Ти можеш чекати до нескінченності
Загорнувшись у дощову хмару
Або шукати причинні звязки
Кожен ранок за кавою
І посміхаючись вітру, що дмухнув тобі за комір
Шепчуть дерева як стало холодно,
Як грудень розставив свої позначки в термометрах
І моторошна порожнеча ковзаюча дорогами
Роз'єднала людей за кілометри
Небо бездиханне , лисі пагорби
З кожною хвилиною ставали все темніше
ніч заспокоїть
голос здригнеться
сам тут простоіть
а потім вернеться
що ж буде завтра?
його не хвилює
Я люблю себе наодинці,
У кав'ярні, книгарні, мандрівці
Поряд з іншими, та вже ж наодинці
Так як дерева шелесчу листями
Так говорю, собі потаємно
Матюкаюсь , чи плачу буденно
Коли опанує всесвітня темрява
І залишок годин прийдеться на книги
Я потону у безпросвітності вечорів
Де ліхтарик замінять свічкою
А вона капатиме мені на листочки
Білим і ніжним палким парафіном
День випадковий у вічність лине
Схід сонця залишився єдиною
прикрасою
І тішитись тільки небом синім
і віршами як
Єдиною цінністю
