Софія Афанасьєва
Для кого варто писати вірші?
Нема конкретних, лише умовні.
Та чи умовні конкретних гірше..
Такі бентежні, непослідовні.
Цей паттерн мертвий. Та чи воскресне?
Я не люблю вокзалы
Я не терплю прощаний
Я не люблю курить трубки
И запах сухих обещаний
Хочешь - люби черешни
Цей вовк зголоднів, він хоче твоєї плоті.
Цілуй йому лапи, віддай своє серце і кров.
Цей вовк зголоднів. Ми самотні на ешафоті.
І тут не важливо, в котрій ти був із церков.
Думки - плацебо, виснажують душу роками,
переміни зі швидкістю світла
і я зовсім тебе не знаю
тінь минулого ледве помітна
що незмінно - візьму, поміняю
Вожу с собой чемодан
Чужих женских вещей
Кому этот смысл дан?
Мне кажется, он ничей.
Свяжу цепочку страстей
Я не хочу
Снова, на те же грабли
Чувствовать, говорить
Чтобы вновь силы иссякли
У истории нет конца,
Но у Странника было начало.
О, когда же оно зазвучало,
Как же холодно было в сердцах.
Путник долго блуждал по свету.
Втомилась і хочу спати
Думки стискають кордони
Божевільних не наздогнати
Їм не знайомі закони
Вони прихильники волі
Твой путь палача и мой путь поэта:
Видеть прекрасное и в адских муках
Все говорить, говорить до рассвета
Но убегать в волны трезвых испугов
Убегали. Добегались. Ноги истёрлись.
Втрачено сенс! Та це не погано
Кордон відкрито, всім можна пройти
Я пам'ятаю лірику, романи,
Що написали люди в самоті
Я пам'ятаю вірші вбитого поета,
Разговоры и время - лечат
Мысль расплескана в тоннах бетона
Пять минут мысленного затора -
И кувалды меня не калечат
Мысли спутались в ящик Пандоры
А мені б зупинити цей внутрішній монолог.
Залишитись у моря, хвилям віддати страхи.
Якщо розглядати змістовність цього життя
То всі ми у ньому, відверто, просто невдахи.
Про беззмістовність казати ще більш беззмістовно,
