Роман Чигір
у Венеції дощ. ну і що. я живу у дощі.
парасоль - моя зброя і захист від темного неба.
бути, як вартовий, серед крапель на площі в плащі -
ось така є потреба.
він з’явився, коли ще темнішало. і стоїть
біля під’їзду, за рукава ся смикає.
скільки пройшло - п’ять, може шість століть.
це для неї. для нього - мить.
вона почекала, потім собі поїхала.
це - ти і собака, удвох, на пустому пероні
її зустрічаєте, просто приїхали рано.
зустріли, зраділи. ти стиснув їй руки долонями,
вона подивилась уважно і руки забрала.
у неї в обід манікюр, а увечері стрижка.
він там живе за тріснутим вікном,
до шибки прикладає щільно вуха,
щось слухає, вичікує щось гном,
комусь махає в небі капелюхом.
його лякають хмари та коти,
В її долоні перед сном
час забирався, як в колиску.
З-за скрині вибирався гном,
їв на підлозі кашу з миски.
йому принесли листа.
Лук’ян подивився. знову -
"знайди Тукраїнустан",
і жодного більше слова.
Лук’ян ці листи збирав.
Коли ми мінялись ролями,
чекали на вулиці дам…
Програвших складали у вириті ями,
на тих, що лежали вже там.
Коли ми кидали в безсмертя
сьогодні сонця вже не буде.
грозою пахне у повітрі.
в дощовиках назустріч люди -
а очі хитрі. очі хитрі.
шукати щастя далі марно,
Забуває про речі важливі.
У куточку сидить несміливо.
Той амурчик всі вистріляв стріли,
та пішов і купив собі пива.
Ла-Манш, я знову під тобою,
я відчуваю, як ти там
існуєш, зимною водою
ворушиш хвилі - тою, тою…
а я, записника дістав,
пишу листа.
брррр… тягне ще вище ковдру.
комп на колінах. що там у чаті?
ні. вона не здається. горда.
буде мовчати. буде мовчати.
ранок. субота. клавіши стукає.
подивитись, як сонце ще
не пече, а приємно гріє.
увійти в бомбосховище
назавжди разом із повією.
подивитись на все з гори,
