Нік Лактіонов
Растворись же в моих объятиях:
Упади в них, как со скалы.
Я ведь больше, чем просто "приятель"?
Можем вместе быть — Я и Ты?
Равнодушная, опустевшая,
Моё лицо — наружная ксива,
у вас на лицах грустная мина.
Люди сухие, даже смотреть противно.
Сухое вино мне! *Для аперитива*.
07.12.20.
Надрывистое дыханье с протяжным воем,
От бескормицы лошади падают.
Измождённый и больной идёт солдат строем,
Дорогой видит хибары пятнами.
Погорают лампады, слышен запах печи,
туманом поглощен мой город
сверкает песенно бульвар
и не сказал бы, что от мора
когда-то тут бывал пожар
воцерковлённые девицы
Понт Евксинський в очах,
голова степом вкрита,
а на юних плечах
стоїть розколотий світ.
Думи граючи ллють,
Київське сонце обвуглює шкіру,
вітер лоскоче волосся,
арка свободи вигляда як ліра,
авто багатоголосі,
Дніпро мене манить піти скупатись,
Йду по французькому,
курю цигарку англійську
мені стало так сумно:
точно на своєму місці?
Хоча у своєму місті,
птахів зʼїли хмари зголоднілі,
небо червоніє — червень взвиє
це не справедливо, небо ж синє?
сила в правді? проте сила — сива
земля воду не прийма, то бува
який сенс у тому є, що є я?
Град залишив вибоїни в небесному склепінні,
суша розтала під дощем, коли пішов на ви,
черевом спливли риби в пʼятиповерховій піні —
юха смачна, на вухах локшина, зима й злидні.
Посуха: фосилїї-спогади створили сад дзен,
Потемніла моя шкіра від спалахів сонця,
моя люба вже не пише. Тримаю в долонцях
лугові квіти — вони сузірʼям грають. Лають
мене дерева, бо не знайшов себе я в гаю.
29.08.23
Тягучий космос намажу на хліб
немов пасту з арахісу —
у шлунку перевариться всесвіт,
для нього настав справжній суд.
Від зірок пронос, вийдуть водою,
поля з вибоїнами
гучномовні за літери,
слова жахаються інших слів
як пил, що здимає вітер —
ріже очі пʼянко у сні
