Максим Марков
Терор у області серця,
ендорфін поглинає все тіло.
Де очі були, мов скельця,
від радості проясніло.
Слова солодкі й глибокі,
Міледі, моя люба,
для вас складаю вірші.
І на гіллі від дуба,
піднімемось до виші.
Моє натхнення набуває сили,
Я люблю твої очі шалено,
і був ладен би в них потонути,
в цих прекрасних відтінках, озерах,
був би згоден усе позабути.
Лице - нужденний біль,
очі бездонно кволі.
Не приклада зусиль,
зітліли у неволі.
Руки - кістки і тінь,
Сьогодні кращий день,
щоби напитись.
Хоч я не пив,
але до трісок п'яний.
Лиш без пісень,
Загадковій красуні не страшно,
в нутрі металевого змія.
І з думок випускає неспішно,
бульбашки, в яких схована мрія.
Мила дівчина, в барвистій одежі,
Останні клавіші роялю,
грають мелодії в мінорі.
І скільки не було б в них жалю,
палають всі на сцені в горі.
Коли згорають інструменти,
Дзвін у телевізорі ніби воскрес,
час для нових ідей, надій і чудес.
І піднятий вгору келих вина,
відчиняє нам двері, яких ще нема.
Хоча снігу немає, але настрій чудесний,
Чиїсь слова - вогонь,
все плавлять лід у серці.
Чиїсь слова - мов кров,
стікають у озерце.
А є слова, мов мед,
Рисуй меня телом,
эскизом на краске,
и красной помадой,
запачкай меня.
Будто я люцифер,
Любов - глибока рвана рана,
на тлі людького серця й тіла.
Поруч тепер вже не «кохана»,
в тіпьмі нічній сховатись хтіла.
Нічні поля і силуети лісу,
Вітаю вас, мій любий друже,
як ваші справи, як ви сам?
Мені навколо все байдуже,
думки дарую небесам.
Я скучив за вечірнім сміхом,