Неоніла Гуменюк
Хлібів колише вітер позолоту,
А між стебел - червоних маків рай,
Землі краса незаймана й щедроти.
Волошок-хвиль гойдається блакить,
Всміхається овес у вуса довгі.
Природи чудеса переплелись
Подарувало літечко зозулі,
Вона зраділа їм, але не взула,
Поклала між зеленої травички.
Ними милуються усі, хто тут буває
І птаха нахвалитися не може.
Вже володарює,
І мандрує лісом,
І селом крокує.
Небо все завішала
Зоряним мереживом,
І зашарілася,
Мов на побаченні
Молода дівчина.
А як за руку взяв
Та пригорнув мене -
Світилась радістю,
Кажуть, що жінка примхлива,
Неначе погода весняна.
Та все ж вона незрівнянна -
Лагідна, ніжна, зваблива.
Їй серенади співали
І цілували очі.
Поринай в казкові дивні сни,
Мирні зорі нехай сяють з висоти,
Я люблю тебе, синочку, ти це знай.
Рада бачити я усмішку твою,
Як приємне бачиш щось у сні.
То ж щасливими хай будуть усі дні,Посила благословіння Бог.
Погуляти вийшла
Вранці у садок.
Одягла обнову:
Сукенку святкову
З білих квіточок.
А іще віночок
Сонечко купіль-тепло
І слухає, слухає, слухає,
Як та огортає зело.
Із квітки на квітку літає
Божа комаха - бджола
Та всеньке літо збирає
Співаєш весело і плачеш так невтішно,
Усміхаєшся й сердито хмуриш брови,
І недоступна, і на все готова.
То, наче Амазонка горда, сильна,
А то шукаєш захисту, покірна,
То кішка лагідна, а то левиця грізна,
Тепла дай долоням, ніжності серцю й добра.
Осене, осене, тебе ж я щиро попрошу,
Щоби погожою ще довго-довго була.
А спогади, спогади хай не гірчать полинами,
Медами любові зцілюють, наче бальзам.
Вогнем калиновим щоби почуття це палало,
Переростає в річечку маленьку,
Яка несе води чисті свої
В ріку широку, що тече далеко
До моря синього, яке не має дна,
Там, де шторми та величезні хвилі.
Та ріки і моря чи мали б силу,
Крадеться тихо осінь,
Он берегом над річкою
Її пухнастий хвостик.
Махнула ним над вербами,
Аж по воді листочки,
З берізоньками-сестрами