Неоніла Гуменюк
Водять хороводи вони навесні
У вінках зелених, всі такі яскраві,
Аж співати хочеться із ними мені.
Влітку свої коси у воді купають,
Вітер їх розчісує довгим гребінцем,
А красуні тішаться барвистим розмаєм,
До своїх гніздечок пташата.
Покинули люди свій рідний поріг
І рідко навідують хату,
В якій народились, навчались й росли,
До праці привчались з дитинства.
Тепер бур"янами уже заросли
Стріла Амура, пущена тобою,
І трепетно тепер воно так б"ється,
Горить жаданням, ніжністю, любов"ю.
А почуття, як музика казкова
Все ллються, переповнюють до краю,
І піснею здається кожне слово
Чайкою кигиче
І дзвінким струмочком ллється,
За собою кличе.
І бринить на серця струнах
Та змушує плакать,Ще - веселощі дарує
Й світлу-світлу радість.
Десь полетіло літо,
Верес блакитним цвітом
Підморгує між листям.
Ромашок пелюстками,
Немов крилом біленьким
Махнуло на прощання
Зелені були навесні
Їхні маленькі-маленькі листочки,
Співав соловей їм пісні.
І літом спекотним вони зеленіли,
Під ноги стелилась трава.
А восени стали всі золотими
Вітер-пустун розірвав,
Посипались ягоди стиглі,
Згубилися десь поміж трав.
Птахів же вона попросила,
Зібрати щоб допомогли.
Носили в дзьобах легкокрилі
Роси срібляться в траві навкруги,
Зорями сяє небо ясне,
Ти на побачення кличеш мене.
Між берегами тиха ріка,В твоїй долоні моя рука.
Дикої м"яти запах п"янить,
Доля дарує нам щасливу мить.
Крадеться тихо осінь,
Он берегом над річкою
Її пухнастий хвостик.
Махнула ним над вербами,
Аж по воді листочки,
З берізоньками-сестрами
Літо коней поганяє.
Ті ступають крок за кроком,
Де ромашки жовтоокі,
Де вогнями маки квітнуть
І роздмухує їх вітер,
Де волошечок блакить
Коли усміхається жінка,То сонце виходить з-за хмари
І б"є в золотії литаври,
Коли усміхається жінка.
Як в жінки сльоза на обличчі
Й душа її плаче від горя -
Навколо все сіре й порожнє,Як в жінки сльоза на обличчі.
Чи на білому
Доведеться приїздить
Михаїлові.
Буде в нас Архистратиг
На запрошення.
Хай несе добро та мир
