Неоніла Гуменюк
хлопець чорнобривий
Кликав у вишневий сад,
Бачити її він рад.
Колиха дитятко влітку
Молода вродлива жінка
І тихесенько співає,
Розмахують хустинками зеленими
Та загадково усміхаються берізки,Щось таємниче перешіптуються з кленами
І не соромляться нікого аніскільки.
Стеливсь туман холодний
Полем і долиною,
Лісами й оболонню.
Плив він сірим човником
По ставку старому.
Поки ясне сонечко
Доленько не вишивай,
Радості білою, прошу
Наше життя прикрашай.
Нитку блакитну любові
Вплети у віночок життя
І на його рушникові
Яскраво так палає скрізь,
Слова освідчення в любові
Прийду сказати їй у ліс.
Туди, де бігало дитинство,
Човником юність відпливла
І літечко цвіло так дивно,
Мені здалося, що твоє ім"я.
Скільки би не минуло літ і днів,Його теж промовлятиму і я.
Бо дороге воно, як і ти сам
Такий коханий, рідний і близький,
У світі ти один лише такий
І я тебе нікому не віддам.
Н а старій розлогій вербі,
Розвіяв її руде листя
І плавать пустив по воді.
Кружляють сніжинки в повітрі,
Лягають собі на траву.
Зима поцілунки-привіти
Голівки долу похилили,
Бо важко їм тягар нести.
Одне стебло - квіток багато,
Мов у намистечку в росі.
Захоплюватись й дивуватись
Не перестанеш цій красі.
Між хлібів та буйних трав
І поміж берізок в"ється,
До ставочка поспіша.
Між вербичок вона стала
І спустилась до води,
Берегом попрямувала,
На столі рум"яні пироги.
Це прийшла у гості свята Трійця:
Бог Отець, Бог Син, Бог Дух святий.
Кропить всіх свяченою водою,
Що хвороби віджене і зло.
То ж помолимося щиро із тобою
Кригою, мов ковдрою укрившись
І верба дрімає. похилившись,
Лиш тихенько щось шепоче вітер.
Мабуть колискової співає
Чи розповіда цікаву казку.
Та сніжок легесенько кружляє.
Відшукаю швидко я лінію долі,
По ній прочитаю я твій шлях життєвий,
Чи крутим він буде чи, може гладеньким.
Він, на жаль ніколи гладким не буває,
Ось тому й людина в біду потрапляє,
Фізичні й душевні отримує рани,
