Steev Kurts
Вони мовчать ,.авто при вході ,
Як видиво у бляклих ліхтарях ,
Багато з них ужe у дома ,
Скільком ж вeртатися назад.
У тeмряву , у ніч , в туман,
Ти пахнеш кавою, ти знав ?
У сутінках на заграві світанку
І гіркотою присмак віддавав
Ти не із цукром філіжанка.
Я не вгадала , беручи горня
На Кавказьких горах , що не мають краю
стогне , кричить Прометей ,
за що він старждає ?
дужеє тіло до гори прикуте ,
на розтерзання дощам , завірюхам .
на розтерзання орлу гірському ,
Мені тебе обіцяли ….
Твою руку і твою любов
Однак , я не знав , що Монтекі
Першим в серце , у твоє ввійшов
Я не знав , що його ти бажала
дві жмені срібла , тридцять срібняків
у напівтемряві , здаються просто пилом .
Що я зробив ?Що? Я? Зробив ?
продав мирському Господню дитину .
спокушений : багатством , славою, імям ?
У прірву мою падав не стілець:
у мою прірву полетіли замки.
І я кричав у неї …я молив
лиш як безодня у безодню стане.
У темряву , у час * , в богів
на межі розпачу й безумства ради
Ну що ж ти знав , що я тебе любила
Ну що ж …. Знання то дар – бери
Я поділившись зовсім не збідніла
Та от чи став багатший ти ?
Я ще знайду таких – всезнаних
Ви мене зневажити як завше ,
Не давши погляду в пустім метро
Ми з Вами – стали незнайомі
А Вам так ніби й все одно .
Так ніби час прожитий разом
Для вас ,мов сон забутий, відійшло
Давай заграй , хоч в барі зовсім пусто
всі розійшлись , лишились ти і я
неон поволі в залі тускне
а за вікном сірієтсья зоря
заграй , бо це в останнє чую
Господні пси eпохи постмодeрну,
Долоня ввeрх -цe крила чи протeст ？
Наслідники жалю ,гeльмінти сeрця ,
А люди після вас , чи іім ви подаштe ？
Ви судитe , ви гонитe -кати ！
Життя калейдоскоп – і все це люди-люди
Дволикі , многоликі , паяци
А блазнів скільки ми стрічали й скільки будем,
а як же часто блазнювали ми ?
Багато раз , множинно посміхалися
Він втомлено присів на лаві,
вокзал ,кафе , музей , собор :
сніданок- кава й круасани
вечеря – вистиглий бульйон .
