Леся Приліпко-Руснак
Дощ грає тихо й неквапливо
Свій осінній, проникливий концерт
Котяра-час потягається ліниво
І малює ідилічно-замріяний портрет
Камін дарує лагідне тепло
Літо вже впинилось на порозі
Ще мить – і руку осені подасть
Про здобутки звітуватиме у прозі
І ключі від володінь своїх віддасть
Воно чимдуж стиска свою валізу
Не накопичуйте,людоньки,образ
Їх каменем на серці не тримайте
Бо живемо ми всього лиш раз
Кожна мить безцінна – пам’ятайте!
І як би часом в грудях не боліло
Говорити, милий, не буду я багато
Зберуся просто і піду
А ти влаштуй собі шалене свято
Поклич найліпших друзів й тамаду
В бак найближчий викину сім-картку
Життя,мов крамнична вітрина
З безліччю барв та примарних вогнів
Де покупцем є звичайним людина
І вибір за нею життя берегів
Вона кине оком на повні полиці
Він притис до себе міцно скрипку
Лише вона йому лишилась у житті
А він на бідолашну схожий рибку
Яку на суші залишили в самоті
Колись він грав натхненно
І знову вокзал, і знову перон
Кажу: «Бувай» на мить коротку
Почуттів Рим палю, мов Нерон
І вдягаю на душу суму обгортку
Світанок сонні відкриває оченята
Сонце променем всміхається з небес
Хмари,мов грайливі кошенята
Чекають все ще фокусів й чудес
Місто на мурашник схоже
Багряне листя стелилося,мов килим
Старі будинки – казкові кораблі
Ми блукали українським Римом
Де колись кохали королі
А осінь всміхалася мудро
Сьогодні прагну тиші і мовчання
Вшанувати щоб героїв Крут
Що йшли за Батьківщину на заклання
Рятувати Неньку від червоних пут
І зійшлись в кривавім поєдинку
Паперові,пожовклі листи..
В них ще жива історія кохання
Вони,мов гавані далекої порти
Де живуть на щастя сподівання
Мов наяву постає перед очима
Якщо кохаєш – не мовчи
Не жбурляй зізнань в закинуту шухляду
Від пані несміливості втечи
До щастям вквітчаного саду
Якщо кохаєш – бережи