Олеся Григор'єва
Непевний час несе свою спокусу:
В невіданні таїтись, мов у сні…
Як оберіг стискаю книгу Стуса –
Він знав, як не осліпнути в пітьмі.
Ти так і не став мені другом.
В чім сенс не почутих мелодій?
Лиш серце притишено й глухо
вистукує про незворотнє!..
Реальність обпалює груди.
Кожен сам себе обіймає –
Щонайглибше ховає душу,
Потаємне туди складає
І лежить воно непорушно.
Аж кістки тріщать від натуги –
Ти побач – в сонцем тканих лугах,
на охристо-бузковім убранні,
запеклись, як на наших вустах,
не промовлені вголос зізнання.
Ти повір, поміж диких стежин,
Напруга в тілах. Зойк ледь чутний свідомості.
Стиснуто волею страх.
Стоять на Грушевського в повній готовності –
невідворотність в очах!
Мороз відступа перед їхньою силою.
Землю – знівечено,
небо – посічено,
віру – приречено,
тіло – скалічено.
Мати – не втішена,
Заговорю до тебе мовою,
що поза прийнятими стилями –
не діловою чи розмовною,
а загадковою, інтимною.
Їй не властиві звичні правила,
Розірвано низку – коралів краплинки
криваві течуть по землі.
Питання про правильність скоєних вчинків
зітруться в мас-медіа грі.
Як правду обдерту дорожче продати?
Несе свій вирок затхлий кабінет.
Повзе безлика пліснява з усюди.
Піднесений Відродженням Поет –
спаплюжений «без слідства і без суду».
Його незламність визнано як гріх.
Поїхав ти, і я застиглі дні
Заповнюю надривними рядками.
Чатую повідомлення «вхідні»,
Що «не від тебе» – кидаю до «спаму».
Речей твоїх торкається рука,
Зі мною грає в хованки Зима:
принишкла, певно, поряд – за два кроки.
Що поки зачаїлася – дарма,
бо потім «Вж-жух!» – і з’явиться наскоком.
Як задзвенить: «Тепер ховайся ти!
Де ти була, кохана, де,
Як заблукалий тихий вечір
Кімнати викрив порожнечу?
Там вічність я чекав тебе…
Я збилась в сутінках з путі –
