Екатерина Евстратова
Ти пам'ятаєш?
Була дівчинка,
з надто звичайним ім' ям,
з надто банальным життям,
з надто дитячими мріями.
Десь навіяло її
Тише-тише, мой друг, тише-тише..
Я покой твой навеки нарушу.
Тебя уж теперь не услышат
Свою душу ты вывел наружу.
Я Лилит* твоей стала по праву,
И прощенья мне нет, знаю.. знаю..
Вона любила книги, білий чай та спокій.
Він - гітарні партії й швидкість аж до крові.
Вона шукала змісту у внутрішніх думках.
Він - у різних долях та в чужих містах.
Вона варила каву чоловіку зранку.
Він - пив тільки чай один замість сніданку.
В тобі назавжди печатка
як виріз, опік чи шрам.
Не закриє ніяка лататка.
Не під силу вона лікарям.
Не зійде.. Вкипіла до смерті.
До останнього подиху твого.
Був час колись, була мова.
Відтяло її. В одну мить.
Стало важко вхопитись за слово,
яке швидко від мене біжить.
Був час колись, була сила.
С тобою - хоть на край света.
За тобою идти буду следом.
Ведь ты мой мир. Моё небо.
Ведь ты мои звезды. Планета
неизучена, но прикипела.
Оставь меня у пропасти.
Мне нужно это видеть.
Мне нужно знать что ждет меня, если я сорвусь.
Если вот по глубости
я не смогу предвидеть
вновь капкан в пути своем -
Прощай! Не распахну я двери
пред тобой, друг мой, никогда.
Уж до крови удалось проверить,
что развела с тобою нас судьба.
Холодный чай... Ты такой не любишь,
А погода удивительно тёплая,
хоть и день начинался с дождя..
Блики скачут машинными стеклами,
ослепляя порой и меня.
И за окнами тихими вздохами
к нам пытается влиться весна.
Как рушится весь мир.. В один момент.
Лишь пальцем только "щёлк" и провалился.
Вся значимость последний губит цент.
Ты пропал, упал и заблудился.
Смотришь из под лоба на дебильный акт,
Розмовляй зі мною більше, розмовляй.
Тамую спрагу я від ніжності розмов.
Від слів твоїх сильніш всіляких сяйв
в моїй тіні твій світлий ореол.
Мила, розкажи про дивний світ.
Блакитні очі..
Очі неба..
Хіба це все що мені треба?
Шепіт ніжний
Мрії повінь..
Коли ти ловиш напівслові?