Ольга Береза
Цілуй...
Плекай у мені спрагу до межі.
Нехай спочине розум у тій млості.
Твої уста для моїх не чужі.
І руки твої мій пізнали простір.
Тримай...
Вода в горах бистра.
Туман низом спати лягає.
Шепчуть тихо трави:
«Ніби на погоду виглядає».
Спорожніло поле,
виоране, витоптане, стерте.
Часом, буває,
щось бентежить в серці струни
таким щемливим та солодким трунком.
І кожен дотик твій,
неначе поцілунком,
пірнає до душі
У мене вірші від настрою ―
то прості, то складні, то з ідеєю.
Почуваюся інколи айстрою,
а буває навіть лілеєю.
Я із вітром на ти,
з громовицею.
Але можу плисти й за водицею.
У мене вірші від бажання,
то від ніжності,
то від кохання.
Буває, зустрінеш людину,
отак зазирнеш в її очі
і побачиш оту єдину,
яка тобі сниться щоночі.
І ти знаєш її дороги,
Ця жінка пробудилася, щоб жити,
приймати світло й віддавати сяйво.
Вона дозволила собі любити
відкрито, щиро, ніжно, непотайно.
Із нею прокидались почуття,
Щастя – коли тебе вдома чекають,
коли ти обираєш і тебе обирають.
Щастя – якщо ти не сам за столом,
коли світ яскравий бринить за вікном,
коли сліз не було на твоїх подушках
і коли про війну – лише у книжках.
Кава на двох з любов’ю,
з пінкою й шоколадом.
Пахне вона тобою,
сяє вона зорепадом.
Вип’ю ковток і сп’янію...
в очах твоїх себе бачу.
Як на душі ставало зимно-зимно,
то Ангел затуляв мене крильми.
Він очі цілував мої дитинно,
коли, бува, вмивалася слізьми.
Тримав для мене у долонях сонце,
запалював всі зорі в небесах,
Давно вже просяться на ніжки
новенькі в сіточку панчішки.
У шафі є сукенка ладна,
така файнезна, чоколядна.
Купила-м і нема де вдіти –
робота, хата, малі діти...
Дивачка
У неї все було не те –
не ті книжки і вподобання,
не ті бажання.
А усе ліве плече –
в татуюванні.
