Микола Мотрюк
Неквапно плинуть по блакиті неба хмарки,
Сріблясті човники навіюють печаль...
Будинки поскидали білосніжні шапки,
Струсивши вранішнього інію кришталь.
Весняний первоцвіт, мов бісер вишиванки,
Страшним пекельним зойком зранена земля,
Задушливі обійми згарищ гасять сонце,
Тут засіває смерть снарядами Кремля,
Що клявсь навіки бути братом-оборонцем.
І знову "мирний атом" русского царя
Цей тихий вечір, захід сонця, все – ніщо…
Знебарвилось все, загубило сенс без тебе…
Втікай, чи ненавидь, кричи… роби будь-що…
Люблю… і заперечувать нема потреби…
За що мені це все, хотів би знать? За що.?!
Знайти б мені тебе, о доле,
В світах безкраїх лиш одну...
Журба в роздум'ї серце коле,
Знайти б мені тебе, о доле...
Спалахує зіркове поле,
В його безмежності тону...
Ти розквітала в вранішньому сонці
Під листям яблуні в старім саду,
Травою бігла в клітчастій сорочці,
Рвучи проміння. Чути за версту
Вселий сміх, що котиться ярами,
І я, почувши, рину стрімголов
До мене знов постукала весна...
Так несподівано, і так невчасно...
Чому проснувся, коли сонце згасло?
Чом вслід не біг, як мить була щасна..?
Не кликав і не ждав, блукав у снах...
Повільно небо в тиші меркне...
Жаринки мерехтять здаля,
Немов Карпат єство безсмертне,
Мов саламандра вогняна -
Гірські хребти в хатках поснулих.
Блукаю полем за селом,
Степи шепочуть стиха із морозним вітром,
Що колискову піснь згубив серед гілля
Самотніх сторожів, залишених в полях -
Безперих ясенів, немов забутих світом.
І я стою, прикований, наче магнітом,
Нависли хмари, не проб'ється сонця промінь,
Зчорнілі стіни - днів минулих оповідачі,
Людей потоки ріднуть, не стиха дощі,
Жене прохожих, мов котів під стріху, студінь.
Тиняюсь містом, невідомі вулицí...
Її улюблена пора бентежить душу,
А згадка про осінній дощ кида в озноб...
Та серце битись повільніш ніяк не змушу...
Порушуючи правила промчу на STOP.
Пройду шляхом, чи ступлю на тропу пастушу,
Журливо пада лист в прощальному танку,
Для осені в дарунок вальс кружля востаннє
Під звуки журавлиного лементування,
Що рве душі зпечаленої нить тонку.
Ми не стрічались разом в літнюю пору,
О, де ж ти, моя зоре світанкова,
Провісник дня і перемого тьми..?
Надії догора свіча воскова
Перед зачиненими ворітьми…
Я, мов летюча куля паперова,
