Ada Yelagina
дивився на місяць червоний,
на воду, яка прибувала,
на тіні,
які стерегли
русалок в тонких очеретах –
нагих, у перстенях коштовних,
не маю ані слова, ні фактури,
сам у собі нужденний і задушений,
і хочу йти, і не бажаю рушити -
у натовпі стою
плече - в плече
і снить в мені це дерево печалі
на жовтім гіллі золотаві ниті
хитаються над сяєвом опалим
а я би все віддав на цьому світі
щоб знов прийти під сонцеверху крону
я знов танцюю на битому склі,
на кахельних плитах,
на чорному зіллі.
себе відпусти, мене відпусти,
холодне румовище, доме зітлілий
сіра пташко ти живеш у мене за рогівкою лівого ока
б'єшся там у стелю набілену
у вікна сухі і глибокі
скляні коридори виходять з кімнат
і стають твоєю дорогою
дощ вже давно перестав омивати
стає попелясто-рожевим
небо прогірклої просині,
в'язкий рудуватий туман
сповзає у ями і люки.
може, ми діти несправджені?
немов ненароджені досі ми –
стоїть вологий серпень перед вікнами
скінчилось літо вибухом грози
прийшли янтарнолобі з перелітними -
несуть меди під самі образи
розповзається перше затемнення літа
ярі персні гарячі овали
на лиці би твоєму піднятись і вийти
тільки дай - так би й зацілували
і уся в нім твоя нерозважлива вдача
ти заварюєш чай і лягаєш на стіл -
мій сніданок готовий,
я себе відпустив.
радіє літо
в радості тілесне
із обертів гвинта і сплеску весел
міцним канатом туго підперезане
на цьому як цілунок чистім плесі
так захлинаються за коміром слова -
не всидіти,
не вимовити прямо;
і білого колосся ясні плями
все жéвріють із темного кута.
це стіни мовчання, які я не знаю як обійти,
звідкіля підступитись, з яким ритуалом
рити тунелі й ходи,
звідки пускати сигнальну ракету,
роздмухати дим,
що збудувати над муром, аби промайнути над ним.
