Ada Yelagina
тебе люблять нічні метелики-бражники
бо ти світишся весь і дражниш їх
дражниш
серця і губи
яким ще тільки по двадцять
яким байдуже коли потяги прибувають
я – птахолов
я вирушаю на лови
сліпа і тривожна моя боротьба як не крути
може назвуть беззмістовним мене
або безголовим
ти знаєш, я люблю високих і тонких,
щоб кожен їхній рух давав мені сто ліній,
щоби на довгих шиях і на човнах повік
могла я провести свій слід чорнильно-синій
щоб дибилась, росла їх опіумна плоть,
не роби переді мною із обличчя герніку
не ний не бий на жалі
не кидайся головою без жару у льодяний таз
я знаю найменший відтінок твоїх гримасливих губ
як найменшу змію приозерну
як день і відстань твоєї брехні
в мене три друга зі знаком свободи,
і її нескінченність переходить у мінус:
першому її мало,
другому з нею складно,
третій - повісився.
I.
мені кажуть що я випадаю із виміру
бо не знаю як тут поводитись
як заводити друзів і ворогів
й танцювати на ниточках сенсів
як ховати свій відчай
абрикоси цвітуть
і туман поїда абрикоси
кожну руку дерев
забирає молочна просинь
я веду тебе в сад із зав'язаними очима
чорний ситець на пальцях і тендітна рожева шкіра
відцвітай повільно,
так відцвітай, щоб я бачила,
як на обличчі у тебе
з'являється зморшка за зморшкою.
так відцвітай, щоби радісно
і тепло було до старості
я не п'ю каву не люблю твій парфум
на тебе дивлюся скляний і білесий
я не вірю в людей
не виношу шум
і схильний бува до затяжних депресій
її голос обривається,
як електрична лінія,
біт її сердець
мій забиває слух.
я бачу її у білому у металевих басейнах,
вона - нерозкрита лілія,
моє тіло лежить серед тисяч осяйних полів
і димить голова голубим розтривоженим паром
світ проноситься повз ниттю сонця і білим пожаром
чи такої весни я для себе жадав і просив
принеси мені в дім льодяні переливи і трепети
а ми не грали тоді в солдатиків
ми просто ждали
як небо трісне
і зорі вистрелять
скляними жалами
у наші маківки
