Брильова Дарина
Село на зиму помирає,
Вбиває холод все життя.
Нема сільського диво-раю,
Стає зчерствілою земля,
Стають пониклими дерева,
Скидаючи додолу дні –
Ті дні, які ділили з небом,
Що сонцем бавило колись;
Я усміхалася. А ти губився,
Вичерпними за мить стали слова.
Напередодні сон мені наснився :
Ми стоїмо, а навкруги зима,
А на вуста рожеві впало небо
Й розтануло в невидимім теплі…
А ти стоїш, – і рідний, і далекий,
Такий єдиний на усій Землі.
Українці, любіть, живіть!
Доки є в наших душах сила,
Доки ми стоїмо сміливо,
Нас нікому не занапастить!
Поки міцно тримаємось разом,
Поки Бог Україну хранить,
Не згасає хай наша слава,
Горизонти відкрилися – море;
Вертикалі наставили стін..
Нас просили не гратися в долю,
Ми ж тікали, не знаючи цін.
Не знаю тебе. І чути про тебе не хочу!
Не думай, що залишив мені безліч ран.
Нестерпно бувало дивитись в нахабні очі,
Й ще гірше щовечора гратись в самообман.
Ти навіть і згадки, не те що віршів не вартий!
Всередині в тебе нічого святого нема.
Ніяких сцен. Ні скандалів, ні просто сварки..
Бетховен так трагічно не звучав.
Ніяка постать так не дивувала.
Немає правил, де немає прав.
Цю музику трагічніше не грали..
Ти чула шепіт на ось цій землі?
Нога людини тут і не ступала..
Тут фальш і низість, це – не ми.
Він не обіцяє мені вічність,
І комфортів теж не обіцяє..
Але я, коли його стрічаю,
В серці затискаю дивну ніжність.
Він настільки чесний. Навіть страшно.
Прямо в очі дивиться і каже :
“Знаєш, моя мила, я неправий,
Осінньої вогкої ночі
Ховались у ковдрах думки,
Зтулялись розгублені очі,
Зникали усі сліди.
Червоною ниттю продершись
Крізь всі терни у мій сон, –
Мовчиш наяву; безсмертно
До мене ти більш не приходь.
Чекання – невдячна справа..
Священна людськая плоть
Для тебе лише забава.
А я це й раніше знала :
У тебе палали очі
Жадаючим хворим жаром
Зламати мене цьої ночі.
Спасибі тобі, осінь. Дякую нещиро..
Ти мене, багряна, зовсім заморила.
Ти мене, жорстока, б*єш немилосердно.
А перед очима – тільки твоє небо..
Смутку жовта панно! Дякую від серця.
Вчиш мене невтомно все долати час..
Я кажу по-правді, я говорю чесно :
Мені так страшно, що тебе не стріну,
Що буду вік зникати із Землі..
Я у собі плекаю довго віру,
Що задля щастя далися не ті.
Мені так страшно, що тебе не буде,
Що я всередині почну вмирать,
І що кохання вигадали люди
Серпнева ніч. Для кожного своя.
Боюся розказати неправдиво..-
Але я бачу в розмаїтті трав
Під небом цим передосіннє диво.
Немов спустились зорі, й на поріг
До мене вже ступила тиха Осінь,
І приклонялись квіти аж до ніг,
І розсипались яблука як роси..