Ірина Хутко
У тепле літо завітає казка.
За плечима у неї – слів добрих в’язка.
Із тихих хмаринок і сонця запрошена,
На крилах бджолиних, пилком запорошена,
Стара-старесенька, запрошена у гості,
Яку забули вже усі дорослі.
За сто доріг від білого світанку
Звернеш у літню теплу ніч.
Ще сто дощів прокрапає до ранку,
Ще дотик губ торкнеться твоїх пліч.
Ще день ясний купатиметься в сонці
І встигнеш ти напитися жаги,
Осінній спокій синього неба-дива.
Сивий туман – казка лебедина.
Спадає листя Осені на плечі.
Спадає сенс на буденні речі.
Про все уже писали видатні поети
І всі слова у рими складено давно,
Все що без форми склали в силуети,
Мільйон картинок склали у кіно.
А ти уперше плачеш і смієшся
Торкалося літо промінням землі
І зм’яклі від сонця дороги стелились.
Я набудусь в думках у тій стороні,
Де залишилось серце й рідні очі лишились.
Гойдала хвиля солона думок кораблі
І якір ніде я не міг опустити.
Слухай, слухай
Вдумливо свій голос
Той, що усередині живе
Простає в серці, наче колос,
Проростає і цвіте.
Слухай, слухай, що він каже,
Як я люблю ті літні вечори!
А цього літа їх було так мало.
То все ішли роки, роки, роки
І літні вечори вкорочували й крали.
Подивлюсь в календар, – а він мені пророчить
Золоту колиску гойдає хмаринка,
Місяць молоденький з моря вирина...
Там у тій колисці тихо спить дитинка,
Ніжну колискову зіронька співа.
Довго бігла пагорбами неба
І збирала оберемок квітів.
Сонця поцілунок – цей букет для тебе.
Сто прощань і сто привітів.
Із сотні днів і тисячі ночей
Летить душа понад століттями,
Звільнилась від тяжкого світу,
Гуляє десь понад вітями,
Лише свобода й ніякого гніту.
Згубила свій стан, лице і коси,
Лише одна-однісінька душа.
Весняний ти, ніжнобарвінковий,
Із пелюстково-лагідних пожеж
Миттєвий, вічний і довіковий.
Ти степ – широкий степ без меж.
Ти зоряний, ти співаний, ти мріяний.
Зірвався шалений вітер
І страшенна, страшенна злива.
Я брела по струмках. Щаслива.
Бігла й сміялася:
– Літо.