Христина Потапенко
Де скарб є, там буде дім для серця,
Сказав Лука, не знав, він ще про нас.
Я вип'ю чужину усю аж взорю денце,
До Тебе перейду множинний я Парнас...
І повернусь, де скарб мій, рай для серця,
Хоч не про те, мабуть, писав Лука.
Вона голову Його тулила до грудей,
І вже не плакала вона… вона ридала.
Людей не бачила поміж людей,
Бо через них її кровинка помирала.
Її також убили, там, на тій горі,
Розіп’яли її його сльозами й кров’ю.
Drzwi w przyszłość okazały się drzwiami marzenia
Zimny stary zamek dotknięty przez niezliczaną ilość rąk
Ciepłych, listopadowych, deszczowych, delikatnych i silnych...
Ściany koloru bordo, bez zbędnego pafosu i lśnienia
Tylko oczy-okna miodowym światłem błyszczą przez mrok
„Катерино! Збирай пензлі та іди до хати!”
Катерина все малює, злиться, кричить мати.
Катерині босі ноги роси цілували,
А кропива та зрадлива вогнем облизала.
Заховалась поміж трави, звіробій і м’яту,
Обпалила Катерині руки, ноги й п’яти.
Справжнє кохання – свідоме,
Довговічне кохання – вино.
Витримане, терпінням заспокоєне,
Сонцем розціловане бордо….
Пити лише повільними ковтками,
Вдихати барв букет і аромат.
На хресті розіп’ята вона,
Призначений мостом бути через прірву.
Глибока, темна і без дна, пуста,
Дощ маки з її тіла мовчки зірве….
На другій стороні ніхто не жде,
До того хто покликав в путь далеку.
Ти марення мого божевілля,
Ти сновидіння безсонного дня.
Ця радість посипана сіллю,
Що впала на його дно.
А час божевілля минає,
Зникає з очей пелена.
Ти ще такий рідний і вже так безмежно чужий.
Не зібрати докупи на друзки розбитого глека,
Та й чи варто збирати, що не буде вже цілим одним...
Ти моя єдина справжня Любове!
Настояна на тернових колючках,
На волошкових пелюстках,
На квітах нектарної акації.
Ти пахнеш зорями,
Пахнеш травневими ночами,
