Максим Холявін
В моєму храмі
підземні кімнати,
ще глибші,
ніж я вважав,
як далеко спускається вежа? –
поділ відбиває в собі небеса,
І.
Подивись на цю розкішну чорну жінку –
її губи уражені виразками голоду,
її очі уражені вірусом безпросвітності,
бо ніхто її не любитиме замість тебе,
бо ніхто її не любитиме так, як ти.
Саван осанною осідає
на щоки мереживом –
в найчорнішу годину
умащує білим,
і час завмирає
на вдиху –
Ввечері чутно,
як тихо співає
genius loci,
предмети в тумані
сплітає в орнаменти значень,
і тіні до тебе звертаються,
Шепіт світу
навчив дивитися
через плече людини,
людині – через плече,
там, за її спиною,
розгортається невидима історія,
В кишках мегаполіса
циркулює пара і суржик,
бетонні стіни тримаються купи
завдяки ниткам нервів,
котрі проростають в їх порах
вздовж трубної вишивки
Вчорашнє щастя
зводить лабіринт
панельного едему,
тіснить ряди
у відчайдушній спробі
дати – закуток –
Лунка тиша моєї присутності
відбивається від чорних тіл дерев –
я зупиняюся – в повітрі зріджуються сни,
і тисячі блакитних ранків
уміщуються ув одній сльозі,
яка мішається з туманом –
Закінчується казка,
простелений рушник,
на краю відкривається
магнітуда космічної порожнечі,
мов удар гонгу,
від якого хитаються
Звук
занурює мені руку в живіт
крізь сонячне сплетіння,
огортає долонею серце
і змушує його тремтіти
здіймаючи з дна його
Війна
іржавим цвяхом
в грудях провертається,
віпасана –
це як
ріка,
Сталося так,
що одна з найважчих речей –
розгладити зморшки на своєму чолі,
розтиснути кулаки –
забирає чи не більше волі,
аніж протилежне…
