Очі червоні на чорному фоні –
Листя осіннє на вітах дерев.
Дощехмарини – немов небоконі.
Жовтеє сонце – як вогняний лев.
Час зупинився. Та краплі-хвилини
Лущаться, впавши на землю людей.
Вітер зітхає: куди ти полинуло,
Світло, яке нам приніс Прометей?
Закляте зарево не зігріває,
Та спопеляє безодню пітьми.
Спокою! Ні. Загорівсь, і – немає.
Дзеркало. Бачиш? – і ми, і не ми.
Двічі істота – єдина людина:
Парить, як крига; морозить, як жар.
Вітер! Відкрийся: куди ти полинув?
Світ хаотичного болю, примар
Ніжно згортає своїм павутинням.
Чуєш? – шепоче і бреше: «Сім’я…».
Так закидають насіння камінням.
Дзеркало. Погляд. То ж я чи не я?
Як же ж лякають червонії очі!
І шарудінням жорстоких комах
Поруч зі мною – зітхання від ночі,
Чорна істота, безодня і жах…
15.09.97 – 22. 12. 1999