Неоніла Володимирівна Гуменюк
Підкрався вечір тихо під вікно
І місяцем моргнув грайливо близько,Розкинув своє синє полотно
Та почепив там зоряне намисто.
І вишиваною фіранкою воно
Гойднулось в вікнах білої хатини,
Закутало усіх казковим сном,
І річка вийшла з берегів,
Несуть птахи на крилах весну,
Чується їх вітальний спів.
До сонця тягнеться підсніжник,
В "жилах" беріз пульсує "кров",Краса незаймана та ніжна
В серцях пробуджує любов.
Великий пролісків букет,
Пісень пташиних теж немало,
Високий творчим крилам злет.
Я вдячна їй за те натхнення,
Яке джерельцем струменить,
У творчих пошуках щоденно
Загадай мерщій бажання,
Не проси великих статків,
А здоров"я та кохання.
Для дітей ночей спокійних,
Днів погожих сонцесяйних,
Завжди щоб плече надійне
Діти здорові,кохає тебе чоловік,
Злагода в домі,завжди добро там ведеться,
Ніколи-ніколи літам не ведеш своїм лік.
Якщо в п"ятдесят почуваєшся так, як у двадцять,
Коли із донькою вас сестрами зможуть назвать,
Дружнє надійне плече є кому підставлять.
Та й давай змагатись,
Хто із них тут переможе -
Буде панувати.
Насупила Зима брови,
Морозом дмухнула,
Закрутила сніг угору
І ніде немає снігу,
Лише сіє дощ холодний
Та стоять дерева мокрі.
Як повіє вітерець -
Капає за комірець.
А зима без парасолі,
Бавиться з ними, приємно лоскоче,
Буває і так, що доводить до сліз,
А потім в обіймах втішає до ночі:
-Люблю вас, струнких білокорих красунь,
Ате, що жартую, ви вже вибачайте.
Хоча вітерець і бешкетник й пустун,
І світанок розбудила,
Прокидатися ж пора,
Розправляти дужі крила.
Полетіти аж на луг,Де гніді пасуться коні,
Озирнутися навкруг,
Вимити в росі долоні.
Хвилею духмяною довкола
В повітрі аромат пливе чудовий.
Це нічна фіалка - матіола
Вечірньої пори відкрила знову
Свої бузкові ніжні оченята,
Ніби із кожним хоче привітатись:
І пам"ятаймо мить, коли любов цвіла
Трояндами, ромашками, тюльпанами,
В серці запалила іскорки тепла.
Життя таке коротке й швидкоплинне,
Літа біжать так стрімко, мов бистрая ріка.
То ж бережім, шануймо ми любі "половинки",
Не шеберхне ніде.Срібне місячне сяйво
Теж гойдається тихо.Тікає пітьма,
Темну постать свою по кутках десь ховає.
Під ногами сніжок на морозі скрипить
І старезні дуби всі стоять,мов сторожа,
Із м"якенької хвої у зимоньки ложе,
