Неоніла Гуменюк
Підкрався вечір тихо під вікно
І місяцем моргнув грайливо близько,
Розкинув своє синє полотно
І почепив там зоряне намисто.
І вишиваною фіранкою воно
Гойднулось в вікнах білої хатини,
А на свят-вечір
Кутя багата,
Бо разом з нею
Всіх страв дванадцять.
Ну а Маланка
Та й на вечерю
А туман клубочиться
Котиком сіреньким,
Доторкнутись хочеться
До нього скоренько.
Бо як сонце вигляне -
Покотиться далі
А бабуся Завірюха
Костуром усюди стука -
Чи земля вже снігом вкрита,
Чи міцна на річці крига,
Чи кожухи є у кленів.
Чи нема галяв зелених.
На килимку зеленім із барвінку
Квіточок-очей така блакить,
Він простеливсь від хати і до хвіртки
Та нікому по ньому вже ходить.
Бо за межу пішли матуся й неньо,
А діти й внуки мешкають в містах.
Окрилена коханням,
Розкрилена піснями
У синю даль лечу
Із віршами-птахами
Крізь сонце і тумани
Й мереживо дощу.
Хоч літа на осінь повернули,
Літечком вони вже відцвіли.
Але серденько кохати не забуло
І любов"ю повниться завжди.
То дарма, що кучері сріблясті
Із русявих стали вже давно
Котик сіренький, що зветься Туманом,
На призьбі сидів й спину грів.
Мов котик, згорнувсь у клубок туман справжній,
Як глянуло сонце згори.
Ті сірі обидва напрочуд так схожі,
Але різниця така,
Воркотіли-туркотіли
Біля хати голуби,
Ніби всім сказать хотіли:
-Ти люби, люби, люби.
Так як вмієм ми кохати,
То не кожен зможе з вас,
А мені чомусь не спиться
В ніч, як місяць в небі повний,Мерехтять золотом зорі,
Сон утік далеко звідси.
Наче вдень так видно всюди,
Стихло все, дрімає тиша,
Місяць на траві залишив
Ступаю стежкою вузькою.
Котра веде аж до села.
Як сумувала за тобою,
Столице юності й тепла.
Давно-давно тут не бувала,
Доля "носила" по світах,
На черешеньці маленькій
Стали гілочки біленькі.
Але ж це не цвіт квітує,
Бо зимонька хазяйнує.
То ж розвішала сніжинки
На черешні та ялинці,
