Ніка Ареміх
В твоїх руках
Срібний ранок тліє,
Бо саме так
Палать ніхто не вміє.
Забуваючи про все - на крила душу -
Тліти разом з ранком мушу.
Нові імена, нові місця,
Нові обличчя, нові мандрівки;
Нові фантазії щодо кінця
Старої заслуханої платівки.
Тремтячі краплі нічної роси,
Що ти робиш в пітьмі?
На що озираєшся ідучи?
Такі, як ти, вмирають людьми,
Такі, як ми вічно живуть вночі!
А ніч стелить стежки,
Вона приходить так вчасно,
Ти з нею забудеш всі болі,
Але приносить нещастя -
Така в неї доля.
Вона віддасть тобі серце
І буде любити безмежно.
І знов вивчати стелю півгодини..
Набридло. Так нічого не змінить.
Бо кожна ніч вбиває час невпинно,
Бо день краде у мене кожну мить.
Бо я вперед дивитися не вмію,
Відпускаю тебе, відпускаю.
І ще з сотню разів відпущу
До далекого водограю,
До самого початку дощу,
Відпущу до веселого сонця,
Я дивлюсь у дзеркало
Там мої очі
Дзеркало дихає
В темряву ночі
І там, у відображеннях, - стільки очей,
Любистком вимию волосся,
Візьму в руки олівець.
Все, що в долі не збулося -
не прийшло і не вдалося -
витираю нанівець.
Закінчились, схоже, нарешті морози
Недоречні, я думаю, навесні,
Тому не бійся: це ніякі не сльози
На моєму обличчі такі рясні,
Я просто каталася під дощем.
Якби було можна відкрити серце,
У серці моєму бамбуковий пагін росте:
Тендітний, вразливий, та кожного дня він міцніє.
Це щось і прекрасне, й чудесне, й напрочуд просте,
Живе почуття, дивовижна незаймана мрія.
Це — сон, що бентежить щоночі й мішає думки,
Ти не кажеш "люблю". Та очима
Труїш душу мою знов і знов.
Я не знаю, у чому причина,
Я не знаю, чи то є любов.
Ці глибокі, розгублені наче
Хмарно-ясні озера отрут
Ти — дивний сон недоспаних ночей,
Тебе насправді навіть не існує,
Але мене це зовсім не хвилює,
Бо я кохаю твій вогонь очей.
Ти — вигадка, недосконалий пазл,