Ольга Анцибор
Я, як та жінка з пісні, – невезуча,
Не таланить мені в житті і край,
І навіть там переді мною круча,
Де іншим зір милує водограй.
Везунчики життям простують легко
І без зусиль злітають до висот.
А на моїх дорогах хащі й пекло,
В багатстві й розмаїтті почуттів
Я перевагу віддаю коханню,
Але і співчуття й правдивий гнів
В житті займають місце не останнє.
Ціную вірність я і щиру радість,
Любов до ближніх, відданість ціную.
Ненавиджу і зневажаю заздрість,
Я заворожена,
Я зачарована,
До тебе, гожого,
Навік прикована.
Очима синіми,
Руками грішними,
До тебе сильного,
До тебе ніжного.
Крізь снігопад
Пробився ранок.
Дерева тихо так стоять,
І, засмутившись наостанок,
Готуються убір мінять.
І серед чарівного бігу
Всі щастям спільним сповнені,
Твоїм сльозам довіри вже нема,
Твої слова у спогади відходять,
І тільки там тепер їм є ціна,
Бо в серці вони місця не знаходять.
Твоїм очам довіри вже нема,
Як бути душам, тугою прошитим,
І хоч пройшла вже не одна зима,
В слухавці твій голос пролунав,
В серці зачепив струну печальну.
Ти колись кохання розтоптав,
І мене ти відштовхнув безжально.
Ким тоді для тебе я була?
Та ніким, ну просто так – знайома,
Я ж страждала, спати не могла,
Я тебе приворожила,
Я тебе причарувала.
Тобі темними ночами
Своє серце віддавала.
Віддавала своє тіло,
Відкривала свою душу.
Час пройшов, ніч пролетіла,
Телефон захлинався знову,
Сон тривожив пронизливий звук.
– Так! – Це ти? – і образливе слово
Враз злетіло з невидимих вуст.
Жінка відповіді не чекала,
Був брутальним її монолог,
Вона плакала і проклинала
Я так за тобою сумую,
Бо жити без тебе не вмію,
Я фото твоє поцілую,
Тебе ж цілувати не смію.
Лиш раз ти дозволив, коханий,
Вустами до тебе торкнутись,
В солодкім вечірнім тумані
Чорнобривці цвітуть біля хати,
Ароматом п’янять білий світ,
Їх старенька насіяла мати,
Гріє мамину душу їх цвіт.
А душа у матусі як сонце,
Випромінює море тепла,
Бо вона – як у Всесвіт віконце,
Життя іде, тече, летить,
Хворіють доньки, син чекає.
Як серце матері болить
Ніхто з дітей цього не знає.
Не треба знати їм цього,
Нехай живуть, життю радіють.
Вони – цвіт серденька мого,
Жінка йде по вулиці красива,
Впевнена й легка її хода.
Жінка йде по вулиці щаслива,
Вже не юна – просто молода.
Рання сивина лягла в волосся,
Сум і радість хлюпають з очей,
В тих очах я бачу ,чи здалося
