Тарас Яресько
на схилі крутого берега
над прірвою самого себе
де камінець з-під ноги радо зривається
вниз в обійми води
де дихають зябра тріщинок на корі
де навіть смерть призахідного сонця
розмита світлина ночі
на поверхні води
бо вітерець пестить гладінь
і та цнотливо тремтить
але не сахається
побачити
ультрафіолетовий спектр бузку
вислухати
пульсацію на сонячних артеріях
якщо на початку вірша
дуло солов’я висить на гілці
то в кінці воно має висвистіти
щоб розчуло навіть грибне вухо
почавлене ведмежою лапою
поки вдих і видих зберігають нейтралітет
голос починає свій шлях самурая
з піднебіння у піднебесся
шереги обрізаних зимових дерев —
письмо ієрогліфами східного бога —
хтось першим
назвав осінь рудою
й відтоді вона руда
збагачена ранами мов ураном
збагачена киснем —
Фантомно болить корінню, в землі зосталому,
і точать ножі кроти під твердим фундаментом.
Сніги штурмували дім і вертались талими,
бо теплиться щось всередині навіть каменю.
По фресках повзе павук під косою стелею,
ми зводили круті стіни
що наражали вітри на самогубства
найкращі з нас прикрашали їх муралами
які птахи роздивлялися навіть не мружачись
ми зводили біля себе
стіни такі високі та гострі
тонко ж
дупла зашиті хрестовиками
з ризикованим хистом павутин
обіймати навиліт вітер
навіть поривчастий і такий
знаєш про що натякає
шумування молочної кислоти
в гортанних м’язах зозулі?
налийте і нам молока —
з порожніми жбаниками
рибина викинута на берег
вперше пізнала спрагу
як вперше по-справжньому пізнав час
аркуш відривного календаря
в покинутій оселі
на чиє зачекалась повернення
та що танцює вночі на березі
аж ключиці висвистують у повітрі
й підвісними містками над часом
колихаються передпліччя
аж ріжеться наскрізь голос
