Тарас Яресько
чиясь ідеальна картина світу
висить на стіні вітальні:
зелень ріка небо що ось-ось
перехреститься трійкою птахів
згори вниз і справа наліво
нічого з цього не буде:
ні мисливців на осінь не-
розділеного мовчання
коли воно стає золотим
повінь відступає
лишаючи по собі у траві
розбите на краплі серце води
вербу посивілу впродовж однієї ночі
присоромлені водяні лілії
що почувають себе манкуртами
підглядаючи крізь дірочки
в зрешетованих світлом грудях вірша
подібного тепер
до нічного неба в сузір’ї пегаса
я побачив що серце
небо замовчує
качиний крик застряглий
в задовгій рурці лебединої шиї
коли та вигнулася вісімкою
коли на шальку одного крила
падав дощ а інше — сухе без води —
Тримайся руки,
мов курсу тримались в вись
кульбабки із надто ранньою сивиною.
Спонтанність наша, як рима, вела кудись
до лап і лав
позолоченого конвою
стемніло яблуко,
зойкнула кора,
мураха стала дибки,
невикористані шприці бджіл
ночують в бомбосховищах вуликів,
сумний але синій —
з ластовинням
нафтових плям —
кит
заривається в мул
ну і нe чуй собі
ну і нe чуй —
поки вона —
з високою нотою в імені —
ставить назад за кожного
чорні свічечки насінин
червоніють на подорожниках
кнопки виклику милосердя —
дихай поруч і не гадай
скільки мають вдихнути легені
щоб стати згодом
дитячими споминами для вітру
Сонце пряжить голомозий берег.
Тут клепсидра луснула з піском.
Тут житейська віра в повний келих
й доброту шахіда з пояском.
П’яне сонце випарить мартіні.
батьки-засновники
адамоєви спокус
виходять із затінку на сітківку
у повінь соку в утробах яблук
з почерствілою до опівночі
осугою денного світла на шкірці —
