Тарас Яресько
вже відчуваємо
як час витікає без кровоспинних
як від ударної хвилі крику крихкішає простір
як оскомляться розтоптані туристичні маршрути мови
що є ріка
трильйони сліз позбавлених солі
сіль бо викачали на хліб і на рани
на ожеледь на фен-шуй для дельфінів
щоб їм смакувало і пахло морем
у дельфінаріях
в нічному небі
оточений темрявою місяць
стікає долів талим світлом
хто йде слідами роменів
з ампутованими пелюстками
вітре-не-вітре
дай відчути твою полегкість
з якою сиплеш на солончак свої рани
витрушуєш з килимків моху
поцуплені ними луни
дай пізнати безвинність дубової
відчини переді мною ковану браму у місто
небо над яким нависає замахом
небо над яким нахмарене ніби синець під оком
й де на перехресному допиті вітрів
заламуються перші молочні крила
тремтить віконне скло
в спробах набути течію
лункість нічних вулиць
готова прочинити
семилисник звуку
кує-не-кує —
а заново зібраний дощ
ляпасами отямлює маки
в яких завірусились зозулині луни
під право першої самоти
дихаймо разом у вітер
який захрипне
пролетівши розбитими вулицями
де літери з магазинних вивісок
лежать на землі абеткою для гайвороння
де діти мужнітимуть швидше
крізь серпанок хмар
сонце видається коротко стриженим
можна дивитись не мружачись
можна розтиснути кулаки й підіграти
цьому вдаваному палатному спокою
де навіть підземне потойбіччя
Тиша така, що на хриплий скрадається голос,
кряче на гілці шериф про вологу і пізню
ніжність, що наче хлібина, навпі́л розкололась,
наче остання, що ділить на до і на після.
Тиша сьогодні спізнилась на декілька ноток,—
сльози заходять до ока неначе до церкви
лівого й правого ока — мов різних конфесій
кілька дощів і зумієш — клянуся на плесі —
переростати а не заливатися з верхом
ластівка з куксами крил понад берегом стиха
Ніби апостроф літери, тьму розсуне
світло, крізь вікна ламане-переламане.
Може колись. А поки ще трохи драми нам,
ще трохи нас насниться тобі, красуне.
Дайте на біс нам сонця, і достобіса:
