Бахтіяр Єлчуєв
Про любов як увʼязнення кажуть — одне з довічних,
і тому я кидався в жаху від одних до інших,
про любов як історію кажуть — одна з найкращих,
але я розсудив по собі і любив пропащих.
Про любов не говорять уголос — совєтський спадок,
Морю полегшало, флот відійшов на схід,
вперше за кілька століть не стоїть іржавість,
боєголовки стираються як графіт,
у генеральській ще галочку ставлять в графі
вибитих кораблів, на меті — державність.
Роману Ружо
Прокидатись старішим на день — непростий процес,
тож у юність хапався за все, що той біль знімало.
Але скільки за рік не вкладаєш у ліжко принцес,
Той час, що я провів з тобою, був
щось зроду терапії чи рехабу,
та кожний обмін комбінаціями букв
привів до того б, що я знов збрехав би.
Як близько б не було твоє плече,
Памʼяті Шарля Бодлера
Квіти і смерть — пік естетики.
На смерть позбігаються медики,
та запізно.
На квіти — жінки,
Фасади ховають від ока такі таємниці,
що навіть сліпий би побачив, що люди ниці,
якби стіни рухнули долі, як в тому кіні.
Попадали б разом із ними красиві маски,
Сонце прокинулось. Ніч перейшла у день.
Місто, в усіх його формах, уже вмільйонне
дивиться цю рокіровку. Щодо людей,
в їхніх очах тільки небо пливе і тоне.
Може, для цього ми, люди, і є,
Там, де міста нема, підлога —
то земля, де не страшно й вмерти,
і ніщо не таїть від ока
горизонти на кілометри.
Там, де міста нема, висока
Танцюй навколо мене, наче тінь,
що падає з тремтячих ліхтарів,
доки останній з них не догорів,
поринь у дикий вир нічних створінь.
Люби без недомовок і умов,
Підлога підіймалась від вина,
що я його за ніч пролив на килим,
зробила його зовсім крутосхилим
і так удар від себе відвела.
У килима не вистачило сил
Відчиняються двері міських кавʼярень
(чи вони зачиняються — важко знати,
за законами жанру від «я» до «я не»
відстань не більш метражу кімнати).
Двірники, як і в жовтні, колотять листя,
Любов — це аварія, сутичка,
в яку потрапляєш у сутінках,
не розгледівши фари зустрічного
в поглинаючій темряві вічного.
Любов — це навóждення, помилка,
