Бахтіяр Єлчуєв
Вечір ламається навпіл під тиском люмінесценцій,
в пошуках себе блукаєш у міста в серці,
в пошуках сенсу побачиш, що він не в сенсі,
участь лише береш мимохідь у сценці.
Сонце сьогодні сіло в Північне море
десь вдалині від ударів металу об ґрунт,
хвилі здіймаються всюди — не те що бунт,
навіть якщо суспільство смертельно хворе.
Сонце сьогодні сіло в Північне море,
Я відвезу тебе в круїз
без перельотів і валіз,
якщо пробачиш здерті руки,
бо я вже стільки переліз
парканів з гострими дротами
та стін, що будував роками
I
Стільки часу минуло, що ти геть усе забула,
але я не зумів би й під чорною крапкою дула.
Не тому що без тебе я майже дійшов до краху,
а тому що усе памʼятати — питання фаху.
Сьогодні ти прийшла до мене в сон
в одній з своїх оманливих персон,
які викльовують моє відкрите серце
й сиренами співають в унісон.
У кожної волосся наче шовк,
Навколо не залишилось нікого,
в пустих провулках вітер лиш гуде,
і тільки небо висить винятково
бліде.
Ліхтар, в якому порсався електрик,
(Пам'яті Максима Кривцова)
На фронті загинув *тут вставте імʼя*,
ще скільки таких доведеться почути,
якщо серед них опинюся і я,
я хочу лише не зостатись забутим.
Час — це розлитий пісок,
небо — це море у дзеркалі,
щастя — це мрії жінок,
Бог — це парковки за церквами.
Діти — це люди без сліз,
On the bed that is empty without your physical features,
over time, a transparent blanket of dust settles,
carefully drawing the outline of your body,
that grew into the bed for the sake of the days of old.
Give it another year and it will look like a standard crime scene,
А.Р.
Письменники у двадцять перший вік,
налякані з минулого сторіччя,
під тиском котрого зламався чоловік
і з головою ринув в протиріччя,
Я вже віддав себе пітьмі і тут на подив
отримав другий шанс на другий подих.
Напевно, це і є життя — тонути
і виринати, то не бути в нім, то бути,
чолом врізатись в камені підводні;
я не впізнав себе у дзеркалі сьогодні.
