Без неї...
Без неї не хотілось нічого:
Ні алкоголю, ні диму гіркого,
Не хотілось навіть холодної води,
Після довгої тяжкої ходи...
Без неї не хотілось спати,
Бо вона завжди приходила в снах...
Він думав, що вона може стати,
Тою, хто допоможе встояти на ногах.
Та життя, наче зла і холодна ріка,
Збивало дихання своєї злою течією...
Та він далі хотів, щоб її рука
Ховалась в його, щоб він міг назвати її своєю.
Він думав про це, не зупиняючись навіть на мить,
Він думав про це, з надією що це просто хіть,
Він думав про це, з'їдаючи останні спокою краплі,
Тримав під рукою коробку вина, ніби коробку марлі.
Був готовий стікати кров'ю,
Себто червоним сухим вином,
Був готовий убити себе любов'ю,
Називаючи це своїм єдиним шляхом.
Любов'ю, що приречена на брак взаємности,
Попри кожну із тисяч надій,
Любов'ю, що приречена бути паливом ненависти,
Без можливости навіть зізнатись Їй...
Їй, котру бачив навіть в сузір'ях в ночі,
Їй, котра навішала йому на вуха лапші,
Що він нормальний, здоровий і, взагалі,
Знайде собі людину в студентів колі...
Та він знову пив Сина Людського кров,
Себто червоне сухе вино,
Намагаючись не впасти у світ снів знов,
Бо там вона чекає його.
Він знову напише за ніч віршів трішки,
Так, просто доки якесь натхнення є,
Його тіло буде проситись до ліжка,
Та він писатиме, доки рука не зніміє.
Писатиме, що без неї йому не хочеться нічого:
Ні алкоголю, ні диму гіркого...
Що без неї не хочеться навіть води
Після довгої й тяжкої ходи...
