Білий
Як хочеться повірити й відпустити!
Змиритись, полюбити і простити
цей жах чудний — невблаганний кінець.
Прошу, скажіть мені, хоч хтось, та подивіться
ви в мої очі із теплом хоробрим,
що значило б: "Усі заснуть навіки,
та ти не бійсь, дитино, усе буде добре."
А як там буде?
Тепло... Чисто... Тихо.
І біла сутана на плечах у сестри.
Вона не плаче, не боїться лиха,
тільки м'яко усміхнулась догори.
Нічим не світяться її чорнющі очі,
вони багато вже уздріли лихоліть.
Лиш біла усмішка її мені шепоче:
там, на хмарах, білий Рай стоїть.
І будеш ти там жити і молитись,
назавжди відплатившись від біди,
на небі лиш так тепло, тихо й біло,
і легко, тихо й біло дістатися туди.
(На фото – Тарас Шевченко – "Казашка Катя" ("Молитва за померлими")
