"Чому не державною?"
Вони нас ніколи вже не зрозуміють.
Всі ті, хто не був в тій окупації..
Всі ті, хто кричить "Чому не державною?",
Всих тих, хто сповна ковтнув в депортації.
Всих тих, хто з народження чув росіянську
Навколо, у побуті, в казках на ніч у ліжках.
З дитинства ми чули наративи радянські,
Тому й не мовою, бо не було її в книжках.
Була мова лиш в школі, 3 години на тиждень.
Ми вчили вірші Шевченка, Тичини,
Та ще пару годин уроків історії.
Лиш тоді ми чули ту солов"Їну.
Тому нам і складно одразу на мові,
Та ми всі вчимося, ретельно, старанно.
Але замість підтримки та розуміння
Лиш докори в спину "Чому не державною?".
І навіть коли ми тікаєм від смерті
З Херсона, з під Харкова, з рідного Донбаса
І вже непогано володієм державною
Найдуться ще ті, кто відригне "ватна маса".
І хочеться взяти за шкварки ту "зраду"
І відвезти її в тії рідні руїни,
Щоб "зрада" побачила - питання не в мові,
А в тому, що "сусід" забажав Україну.
Він просто бажає щоб нас тут не було,
Ні тебе, ні мене, ні з Харкова, Львова.
Щоб не залишилось десь тут українця,
А ти все про мову, а ти все про мову...
То хто з нас той справжній в крові українець?
Хто боронить, вивчає, кохає?
Хто не цькує, не гнівить, не повчає?
Чи той, хто ніж в спину навздогін встромляє?
