Чорне сонце. 2#106
Чорне сонце повільно сідає за обрій,
Залишаючі небо полум‘яно-червоним.
Білих птахів, полонених, вирій
Розмазано по стелі збит монотонно.
Серед фруктових дерев, стежкою в парку
Повільно іду, блажений і мертвий,
Докурюючи свою останню цигарку,
Навіть і тут я залишаюсь впертий.
Закатаний рукав білої сорочки
Неохайно захляпаний свіжою кров‘ю.
По дорозі за мною краплі-точки,
Незграбно плетусь, як ніби в полі в‘юн.
Як ніколи спокійний, як ніколи гарний,
Навіть шкода, що таким я тут розчиняюсь,
Але такий механізм, потойбічно-карний -
Як би не жив, десь все одно помиляюсь.
Дотліваючі, розум малює картину
Щасливих моментів, моментів страху.
За перші й за другі відчуваю провину,
Вини ж було досить на моєму шляху.
Забуваю обличчя і дотики шкіри
Інших людей, але твоє пам‘ятаю…
Це ніби як плата за мою віру,
Перероджуючись, я знову тебе шукаю.
Знаходжу, закохуюсь, радію, вмираю.
Де тут помилка, щиро не розумію?
Чому замість того, щоб звернути до раю,
Як Уроборос, повільно і циклічно дурію…
Розчинившись в повітрі, в небо злітаю,
Весняним дощем, потім б‘ю тобі у вікна.
Серед мілліардів, певен, тебе впізнаю,
Але перероджуюсь, бо ти більшого гідна.
Між тим, що я маю, і тим, чого прагну,
Ще досить велика, неосяжна прірва.
Можливо я тому свою лінію гну,
Можливо тому замість сердця - вирва.
Чорне сонце повільно підіймається в небо,
Як дим від дотлівшого в лісі багаття.
Можливо мої почуття - це все плацебо,
Але я сам вирішую, як псувати життя.
