Чорний вітер
Облущивсь простір, і повітря зжовкло,
щілясті шелестять очерети,
замість води снує в струмочку голка —
на той бік літа нам не перейти…
І кінь сумний при березі похнюпивсь,
важких очей уже не підведе,
і бережина зеленіє скупо,
де кружеляє колесо руде…
І вікна, ніби вибиті із рами,
і двері зняті — протяги такі,
що аж чорніє вітер поміж нами
і порожніє простір надовкіл.
Лови, лови, хоч дерево летюче,
хоч насінину з клена перейми,
бо з пам’яттю немає вже сполучень,
і дзвонять срібно дзвоники зими.
Простягнеш руку, і тернові голки
занозяться у жили і печуть…
І листя під ногами, як осколки,
впиваються в підошви — не ступнуть…
І тільки слово, слово, ніби бджілка,
долає відстань, несучи тепло.
Ловлю його я, та відлуння гіркне,
і з краплі меду виткнулось жало.
***
