“Десятки рук його ловили”
Десятки рук його ловили
і навперейми, й навздогін,
на землю кидали, щосили
втискали гостряки колін…
І тріснув шкіри шовк раптово,
проникла в груди длань чиясь,
і серце стисла — цівка крові
із горла вирвалась ураз.
Жорстокий бог війни й офіри
був нерухомим, кам’яним.
Зір барви втратив: світ став сірим,
повітря стало крижаним.
І захолола маска муки
в лице в’їдалася вапном,
і ти мовчав, мовчав з принуки,
хоч голос вилущивсь давно…
О ідоле! Тебе із глини
ліпили вдатні гончарі:
чужі долоні знать на спині,
і видно тріщини старі…
Ти вирвав серце, та не душу,
не вирвав з коренем проклять…
За повелінням твоїм мушу
в підніжжі скулено сконать.
Твій суд з тортурами скінчиться,
по той бік мук безсилий ти.
Вже подає мені десницю
Бог злагоди та доброти.
***
