Дід
Серед зелені, пилом покритої,
На хиткій старій лаві, як світ,
Край дороги, вітрами увитої,
Незворушно сидів собі дід.
Кущ калиновий, в сонце закоханий,
З ним щодень перехожих стрічав,
Пес кумедний – приблуда непроханий –
Біля лави тихесенько спав.
Очі діда, журбою наповнені,
Дивну тайну несли крізь роки,
Ніби душі він бачив – оголені
І читав заповітні думки.
Мовби мудрість, світами назбирана,
Зачаїлась в його сивині,
І терзання та мрії знекрилені
Міг би він прочитати в мені.
Ніби міг моє серце потішити,
Розповівши мені залюбки,
Як свій смуток позаду залишити
І забути усі помилки.
Ніби міг він розвіяти сумніви,
Відпустить зачерствілі гріхи
І дорогу вказати таку мені,
Де не зможуть здолати страхи.
Все повз діда я мовчки проходила,
Нерішуче шукаючи слів.
А коли ті слова познаходила…
Вже на лаві ніхто не сидів.
