fiat lux!
Як в довгій сумній повісті
З вікна на восьмім поверсі
споглядатимемо руїни свого світу.
Здається, все як було: внизу торгують совістю,
вдень цвітуть квіти
і вночі зорі світять;
Та око меткого невдахи не проведеш -
йому очі ріже те,
що інший і не помітить:
Довкола розтяглись занепалі обшари землі і небес.
Бо світ цей йде разом з нами:
від початків до розквіту
І до втрати свого єства, а не просто зміни адрес.
І не залишає по собі жодних живих свідків.
Потім відправлять весь цей металобрухт під прес!
Не було ніяких Вавилонських Веж,
А був у трухлявім дереві термітник!
Зовні зовсім непомітний,
У випаренім, задушливім повітрі,
До якого з часом втратив інтерес
Навіть найвідданіший дослідник!
От тому ми і там де є.
Перебігає дорогу пес,
Де янгол небом пролітав раніше…
Тіні чорнішають
і ростуть;
сонце вже на глісаді тут поряд десь,
і ми мов ті, що не встигли на Ноїв ковчег…
Стають
видимими в нас всі закапелки та ніші,
Бо ми – лабіринт карстових печер.
І там живуть
І перелякані церковні миші, і Завіша,
Хто з них зараз на вахті, хто вдивлятиметься в пітьму?
Хто крадькома відсуне край храмової завіси
Та зазирне у Святая Святих? Хто крізь власної душі муть
Роззиратиметься в зорянім небі у всій палітрі?
Ми плоть від плоті Його чи in vitro?
Попри те, які вирви там крутять та вітри дмуть,
Ми ж таки не хмари, гнані вітром!
Прислухайтесь! Читайте за порухом
наших губ:
Ми в захопленні як діти
повторюємо,
За паном Богом і нам перехоплює дух:
«Хай буде світло!»
«Хай буде світло!»
