Генерал Бонапарт (Роздуми про Імперію)
Із прикрістю й печаллю їхніх лиць
На вулицях закордонних столиць
Ідуть таємні сини Батьківщини,
Чекаючи рішучої години.
Чому таємні? Вони не цікавлять
Верхівки їх Вітчизни, що лукавлять
І брешуть, непокарані людьми.
Тихесенько від смути та суми
Сини страждали, й, боячись тюрми,
Емігрували назавжди з пітьми.
У тих обличчях, сповнених вини,
Неспинний біль минулої війни,
На котру добровольцями рушали,
Та нові хіпарі їм заважали.
І, зрештою, прилюдно їх зганьбили.
У них плювали, з криками їх били.
І кожен став для "втомлених" не свій.
І кожен знав, що вдома він чужий.
І душі розчарованих надій
Не було видно крізь народний вий.
А їхній полководець занеміг
І знищити всіх зрадників не зміг.
Він був своїм солдатам наче родич,
Та нарід схотів хліба та видовищ.
І вигнали його ті, що й не знали
Видовищ війн і зброю не тримали.
Посіє нарід скльовані жнива.
Прибрала генерала злість нова,
Але в солдатів гідність ще жива,
Хоча Імперія тепер його вдова.
Чув часто впродовж теплої весни
Той емігрант, до кого теплі сни
Про Батьківщину кожну ніч ходили,
Тих, хто Вітчизну назавжди лишили.
Багато чого переповідали.
Як величі старих днів ще чекали.
Про честь, що загубилася в віках.
Про підступний колаборантський страх.
І генерала хвалили в думках,
Бо він завжди тримав шаблю в руках.