Лезо
А нині все ж тепло,
Тільки ти ось холодний.
Ти не позбудешся смерті,
А цей стан, — він природній.
Твоє тіло, душа,
Завдяки мені зникають.
Лишень благання та крик,
Все ж ніяк не згасають.
А я продовжу сміятись,
Та надалі знущатись.
Поки меч мій, в руках.
Буде в крові купатись.
А обличчя, моє,
Почне в мить посміхатись.
Бо при смерті твоїй,
Вже не зможе триматись.
А як файно та добре!
Можеш вже не кривлятись.
Я не буду терпіти,
А лише насміхатись.
Над безглуздою вірою,
Що тебе зруйнувала.
Але шкода, що доля,
Тебе так й не карала.
Але я тут суддя,
Я тут король.
Моє лезо встановить,
Над твоїм тілом контроль.
Воно зламає, та знищить.
Всі надії та мрії,
Щоб міг ти в кінці,
Розчаруватись у вірі.
Та коли вже нарешті,
Почне сонце сходити.
Я кину меча,
Та почну уходити.
Бо тепер моя ціль,
Загинула теж,
Я помстився, за що?
— Я не знаю, вмер теж.
