Монологи
1.
Я йшов навпрост, підламувались кроки,
мене змивали з хатніх шиб глибоких,
і двері відчиняли, щоб вивіявся дух,
і дмухали на слід, щоб швидше той потух.
Вигнанцеві шляхи підводяться угору,
за ним стає стовпом неперемлілий порох,
за ним…
за ним — стіна,
за мною — прірва чорна
і тиша ночетворна.
В сувої полотна, у смоляні потоки
завірчує вона і спогади, і кроки…
і крик на повен рот,
б’є попелом із горла,—
задмухує все ніч, ще й паклею огорне…
О здичавіла ніч, твої глухі копита
поглибшують журбу, затоптують прожите,
і дзеркала ставків, де плавали русалки,
товчуть вони, товчуть, аж в очі прищуть скалки.
Вигнанцеві нема для спогадів притулку,
вигнанцеві зима відгукується лунко:
з усіх, усіх сторін пороша дише сухо,
а з межувальних стін розлука в сонях дмуха…
Нехай минувшина скасована завчасно:
шляхи затрушені, і кров, згорнувшись, гасне,
і тануть, як в багні, всі пам’ятливі звуки,—
в єство металу пам’ять моя стука.
І всі слова пливкі без крапок та без ком
спливають, ніби рибки, косяком,
щоб нагадать, яка страшна розлука,
карбована у серці, мов закон…
2.
Фальшівники, облудники в скорботі —
холодиться від спогаду у роті:
слова легкі, лискучі, наче лід,
почленували неділимий світ;
тепер із уст сотається лиш свист,
бо зміст окремо, як від гілки лист…
Любов така далека, мов луна,
вона, мов голка в морі полотна,
пливе по хвилях біленого льону,
нанизуючи далечінь бездонну.
До вас, тотожних власним іменам,
долине споночілою луна,
і ви, що привчені віддавна до облуди,
учините відверті самосуди
по ниточках, по стьожках, по волокнах
розшарпаєте вишиті полотна,
аби на шпульки долю навертіть…
Окислите нудьгою бідну мідь…
І віск потульний, що заповнив вуха,
був глибиною вашого всеслуху.
Любозневажники та щирі святотатці,
слова, як просо, сієте по грядці,
розвіюєте ніжні голоси,
посріблені краплинами роси.
І ділите: оце — «моє», це — «ваше»,
громадите за тінню тінь в піддашші,
привласнюєте вміло кожне слово,
забувши, що й воно — теж тимчасове.
3.
Що не день — в жилах кров піднімається
вище і вище…
Очі ширшають,
зір стає круговим,
і зелена трава, витікаючи з тріщини,
вже по пахви, ще день — і сягне голови.
Все змістилось, немає керунків для руху:
той в минуле прямує, хто біг в майбуття,
і суцільним воланням до круглого слуху
беззмістовні слова кільцювато летять.
Вибіга наперед клен, що виріс ізбоку,
він троїться в очах, стовбуріє, як ліс,
і стежина біжить, вишиваючись кроком,
через долю навскіс…
Ми себе перевершуєм власним жаданням,
власним страхом тавруєм нескорений світ,
згустком крові даємо на власні питання
непотрібний нікому ніякий одвіт.
Що це т у т, коли т а м і н і д е —
невідоме,
коли день за плечима стоокий стоїть
і питає тебе: де, скажи, твоє дома?
Де та мірка,
що знав ти з минулих століть?
Розповзлись камінці, і розвіялась глина,
і кургани в степу за дощами пішли.
Є на все лиш одна неділима хвилина —
нею жий і віддайсь на нескорений плин.
Хай весняна трава науча проростанню,
хай скругліла земля із-під стіп витіка —
сік вібрує в тобі молодий безнастанно,
і збігається кров в кулаках…
4.
Стежка рідка… ще рідкіші єднальні хвилини.
Переінакшилась велич на кпини.
Тінь із-під ніг не біжить, а падає суплаш,
душі совіють в поснованих дуплах.
Що ж воно буде, та й буде хіба якесь «далі»?
Відстань до слова коротша за думку,
сміх на губах, як іржа на металі,
тишу все тлить без відлунків.
Що ж воно буде в тому «опісля»,
звідки ні звістки, ні іскри, —
вісник крилатий
чорну вуглину приносить з багаття.
Пов’язь з очей познімайте
і крейду з розвалищ,
стіни розсуньте до затхлих ристалищ —
солод на холод обернеться миттю,
одіж розпуститься, витече ниттю,
випадуть з ламп золоті шовкопряди,
витлять печалі дощаду,
переінакшивши світ на досаду.
Тісно вам буде у власній господі,
хоч западися у безвість, та й годі!
Власна тіснота погляди видовжить.
Все споневажене, вами окривджене,
нагло обступить муром із льоду.
Сонце чорнітиме журно на сході,
тіло прониже промінь довгастий,
перемінивши його на крижину дочасно…
5.
Чи зможем ми, обтяжені судьбою,
позбувшись страху, випроставши дух,
піднестися, як голос, над собою,
стремління перетворюючи в рух?
Чи ж можем ми, роковані шляхами,
закинувши свій погляд вище хмар,
спинитися на мить на світозламі,
аби відчути рук своїх тягар…
О радість губ, розділених теплом,
о довгий звук, сполоханий крилом,
о ширше стежки знишкле лопушиння
і край землі відразу ж за селом,
де кукіль жнуть тупі серпи вдовині…
Позбутися, забути, відлетіть,
так ніби сам до себе не причетен,
так наче це не ти тут сто століть
вогонь стеріг в глибокому вертепі.
Рідке повітря з кожним махом гіркне,
все тяжче руки кидати вперед,
та раптом знизу зойкнула сопілка —
зібгалось небо, і урвався лет.
6.
Чим глибша радість, тим вона стрімкіша,
при білому обличчі дощ синіша,—
вода тече, приручена поволі
долонею, де виписано долю.
Чи ж все розгадано, як журавлиний лет?
Чом простираєм руки уперед,
коли повітря випито до дна,
а в узголов’ї — тешеться труна?
О що за втіха — шкельце розшукать,
в якому світ — зелена ненаглядь.
Стривай, стривай… Із глибини діброви
навскісний промінь кров твою солону
і пам’ять, наче плівку, засвітив —
немовби і не жив на світі ти.
І зупинився ти, засвічений у русі,
і соловей, причаєний у вусі,
солодкі ягоди розбризкав наокіл,
і слух тобі мов взято на проділ,
і десять стріл весняного тепла
пронозять гору крижаного зла.
7.
Ти чуєш, як креше каміння мороз,
сніги сургучами печата;
мовчання смолою в устах запеклось,
язик ціпеніє при ґратах.
І знову зима і білі сніги,
Вкраїна далека, як літо.
Замети навколо, мов безліч могил…
І можеш безглуздо радіти,
що скреснуть сніги і оголять шляхи
і виловиш ти з-поміж сміття
дубовий листочок зальотний, сухий,
яким запечаталось літо.
Промимриш:
«Минулось… Минулась зима…»
І спрагло чекатимеш знову
того, що пощезло, розтало… нема…
змереживши кору дубову…
8.
Смеркалось уже. На висріблене поле
холодний дух лягав поволеньки з небес,
сягаючи крилом аж поза видноколо,
де, наче птах, завис важкий церковний хрест.
І ніби знак який викреслювало круччя
без крику над хрестом одноманітно так,
що піднімавсь язик для гуків однозвучних,
аби розпорошить те круччя, отой ляк.
Загострювався ніс, і пір’ям обсипало,
і поривало в лет обтяжене єство,
що раптом піднялось за вітром шестипалим,
збезважене, швидке, немов сухий листок.
У зграю кругову, передчуттям пройняту,
уплівся і хутчій він крикнув на весь світ:
— О Боже, мури ці хутчій же розпечатай!
І розтопи в очах перехололий лід!
9.
Розчиняється слух — в перламутрову мушлю
звук угвинчено круто — то півень співа!
Повінь спала нічна — мов прибився до суші —
на щоках дошерха ластовиння окрушин,
і світліє поволі важка голова…
Світять пальці в лусці — значить,
сон був у руку:
срібну рибу ловив в каламуті нічній,
значить, нуривсь углиб, де ні зблиску, ні звуку,
хоч припливи й відпливи відбились гучні.
Відчуває нутром, то приб’є, то відхлине,
кров у жилах підвладна хитанню води,
і свідомість в проміжках
виносить щось срібно-пташине,
аби, зблиснувши, зникнути знов назавжди.
Дві краплини в очах ще тремтять —
не проллються —
і пісок під стегном твердне в камінь пальний.
Як це дивно — заснути й проснуться,
а вся немічна плоть мерехтить від луски.
Як це страшно — повітря бракує,
губи ловлять пітьму, а довкіл німота…
Крикни слово «о воле!» —
хай простір святкує,
і випорскує струменем тьма
крізь затислі вуста…
10.
Зрожевлений простір в прозори дерев
провалювавсь світлом, і тишу горбатив,
і пильно вдивлявся у очі джерел,
і сніг порошив, аби їх запечатать.
Незрушений лід, наче кість, ціпенів,
у сніг западалися села далекі,
і стовп вогняний у півнеба горів,
віщуючи холод чи спеку?
І хмара, мов крига, горнула пітьму
за обрій зі сходу поволі,
проймала тривога пустелю німу,
будила горби білочолі.
Осліплому серцем нема куди йти,
нема де шукати пристання;
під снігом пощезли і води, й хати,
і гусне холодне смеркання.
Хіба спалахне одинока звізда,
дорогу покаже промінням
додому, додому, до того гнізда,
де завше чека Україна.
11.
Так наче і не жив.
А жив-бо так, неначе
із пригорщей він пив
щодня смолу гарячу.
Напився. Запеклось
нутро і кров у жилах.
Лише душа, мов шкло,
прозорою лишилась.
Та ще зостався слід,
як від дощу на шибці:
нашарувався світ
більмом на роговиці.
А часу не було,
та й не було нічого:
смолою натекло
життя у плоть розлого.
Не висловить хвали,
хули не прокричати,
бо повен рот смоли,
що захолола клято.
12.
Морози відлягли, і додалось блакиті.
Поглибшав сизий ліс і тишею наливсь.
І він, мов склом, ущерть був простором налитий,
крізь одяг, мов свіча, легесенько світивсь.
Блакиті та снігів для тебе забагато,
і тиші — в мушлях вух, і висоти дерев…
Один, один, як перст, з єдиним словом «мати»
у голосі глухім, що на губах завмер.
Сирітно, та ще й як! На просторі крізькому:
не вітер дме, а час, і пам’ять продува.
Незатишно, ой ні, на сніговім огромі.
Та й світиться в душі лиш білість снігова.
Втішайся, кошовий, що ще весна настане
і простір, що в тобі, — не зна, не знає меж…
І самота твоя ніколи не розтане:
самітнім народивсь, самітнім тут помреш…
13.
Ніч минала. На колінах
ти стояв лицем до сходу.
Над тобою небо тлінне
тануло, мов куля з льоду.
І ні зірки — тільки щілки,
із яких бив струмом присок.
І обпалено повіки,
а під ними зір вже висох…
Що твоє обличчя ловить?
Чом вуста крижину студять?
Замість зболеного слова
чом шуга зашерхла в грудях?
І ні янгола світання,
ані сурм, що день звістують, —
тільки крига пече гранню,
тільки присок жбуха струмом…
Чи тебе зреклося небо,
в кригу заживо хоронить?
Але ж світло довкіл тебе
і світають срібні скроні.
І земля поволі твердне
під коліньми, наче камінь, —
відрікаючись від тебе
не хвилинами — роками…
І яка тяжить провина
на тобі, роду твоєму?
Та, що божа ти людина,
зроджена не в Вифлеємі.
І твоя зоря світила,
кликала волхвів зі сходу,
та прийшов лиш вихор пилу
і приніс кружальце льоду.
А на ньому слово «жити»
було видряпане нігтем.
Ось воно лежить розбите —
лиш нема двох перших літер…
«Ти» — це ти, це час тривання,
залишки важкого слова…
Може ж, слух твій на світанні
з першим складом й зміст уловить?
Черств’як тужавів, наче глина,
вода мовчала у відрі,
мовчали двері, камінина,
під стелю виростав поріг.
Та ще крізь щілину міжстінну
безбарвним голосом пробивсь
тоненький кільчик швидкогінний
і від ваги переломивсь.
Зернина, зраджена зростанням,
востаннє вибилась з пітьми,
востаннє розляглось зітхання
холодноротої зими…
Він з горла, ніби із сурми,
як сажу, видмухав мовчання
і прокричав: — Зима остання!
Вже все, урвавсь мені терпець,
розм’якшений зігнувсь хребець,
та є ще сила розростання!..—
У стінах шпарку розтискає
і дивиться: лежать безкрайо
степи, степи… і навпростець
летить, як вітер, верхівець.
— Несе він звістку, — знаю, знаю… —
…Згасає срібло, нишкне сніг,
час розколовся, як горіх,
а з нього камінь проростає.
1969
