Надпита остигла кава
Я дивилась на тебе, ніби у дзеркало.
То була осінь, за вікном вже смеркало.
Ти крутив мої коси на пальці відверто,
А всередині щось мої струни смикало.
Я читала тіло твоє губами,
Шукала у твоїх обіймах рятунку,
По моїй шкірі мурахи табунами гуляли,
Коли губи спліталися в поцілунку.
Ти підхоплював раптом мене за талію,
І кружляв у немодному танці.
Я піддавалася, забувала всі правила,
А потім готувала сніданки вранці..
Слова твої шепотом були меду солодші.
Ми по черзі вголос книги читали.
Ти мене міцно стискав щоночі,
Казав, що я твоя найсмачніша філіжанка гарячої кави.
Ти грів мені ноги, що вічно холодні.
Ти був моїм подихом теплої ніжності.
Ми були один одним такі голодні,
Заради тебе я позбулася гордості й гідності.
Минуло лиш якихось три місяці,
А я всю себе тобі без остатку віддала.
Ти став моїм всесвітом, моїм сонцем і місяцем,
Та раптом холодно стало.
Я дивилась на тебе, й не бачила дзеркала.
То був кінець осені, за вікном вже смеркало.
Ти говорив, а всередині терпло.
Ти сказав, що зимою смакують чай, а я лиш надпита остигла кава.