“Обтяжені світлом, вгиналися хмари”
Обтяжені світлом, вгиналися хмари,
і срібло крізь отвори туго струмить,
спалахує біло на віддихах пара,
і грає на вилогах снігу блакить.
На білому огирі дух білий їде,
і срібні підкови в повітрі блищать,
і ніби відлуння — зникає безслідно,
відбивши на грудях підкови печать…
Проте не відчув я потуги удару,
що подих забив мені нагло на мить, —
і видихав раптом золочену хмару,
а в ній, мов камінчик, пташинка сидить.
— Душ-ш-а! — хотів крикнуть — повітря забракло.
По обрії мчав, мов примарний їздець.
Ввідхнув я у груди морозу й заплакав —
запікся на грудях півколом рубець…
І вершник той зник, розповзлася хмарина,
і я несміливо шурхнув у замет,
де грудкою криги втопилась пташина, —
я взяв, аби визволить з срібних тенет…
Хотів відігріть, та тепла бракувало,
повітря не мав, щоб у неї вдихнуть.
І кроки гранітні мої скреготали,
неначе іржею взялась біла путь…
Від райського співу лиш це й позосталось,
а білість вапном їла очі мені,
і люто копита кругом скреготали,
і слід від копита на грудях дзвенів.
Я ніс ту пернату крижину в долонях, —
хай світлом її примагнічує вись.
І білі на обрії здибились коні,
на хмарах сліди від копит запеклись.
***
