обволікла чоло знебарвлена заграва
Обволікла чоло знебарвлена заграва –
Як Вічне сяйво обрій перейшло.
Хай буде ж вакуум до мрій ласкавий,
Без провороту щоби лезо увійшло.
Та знерухомило чуття пісків пустелі,
Які інкрустували погляд склом.
Не зрозуміло, чи уже це стеля,
Чи тільки сходинка сутужна на підйом.
Стікає гній із мозку плавно в груди,
І напускає тінь крислатий капелюх.
Укотре зціплю руки в кулаки і зуби,
А ще той розум, що від коливань розпух.
Кумедно хвилею об скелі розбиватись
І безпорадно жати ниву помилок.
Безцінний дар – ламаючись, зростати,
Але й прокляття переламаних кісток.
