Осінній вільшанський краєвид
Зійшло, непам’яттю розмилось
вчорашнє, літнє, нетривке,
і пахолодь заповістилась,
і покотилось упівсили
на води, на гілля гінке,
збезважене таке, легке.
На ниви щедро спорожнілі,
на обмежовані гайки,
на стиглість тихої ріки
схиляють хмари спорожнілі
свої мальовані боки.
Відвічне, знане, українне, —
злітає, котиться, тече,
як покотьоло — швидкогінне,
з-під ніг, з-під рук, з-перед очей.
І треба землю перемірять,
перемісить важку ріллю
і викликать із надвечір’я
звичайну доленьку свою.
Бо ж ти — це все: буденна втіха,
святкова згода голосів
і щіпка золотого сміху,
що відсипалась на засів.
І гірко думать про розлуку,
про забуття, про вороття,
коли береш павуття в руку,
таке легке, як і життя.
***
