“Побілений снігами, в сніг сповитий”
Побілений снігами, в сніг сповитий
ласкавий світ, хоч в вухо увібгай,
покрівлі ж хат, мов мармурові плити,
де виписані вітром по снігах
людські імення та літа народин,
де очі, ніби дучки в шибках льоду,
задивлені незмигно вдалечінь,
і погляд крізь повітря, мов крізь воду,
побільшеним все бачить, а бистрінь
снігів уперлась, мов у греблю, у господу.
І все в чеканні… І напруживсь слух…
Суцільний зір… але не бачать очі,
як по снігу ступа незримий дух
і залишає хрестики сорочі.
І дише жито — марлі білий сніг
ворушиться на видиху та вдосі,
і ледь помітно, як вужі доріг
повзуть під снігом із зими у осінь…
І думкою обернена назад
стара дзвіниця серед жмені хат,
і мідні дзвони, вкутані у вату,
мов новорічні іграшки, висять.
Солодкий світ, хоч під язик клади,
солодкий, швидкотанний, мов цукерка.
Врости в крижину зором, стань і жди,
допоки у очах тобі не смеркне.
Розверзнеться небесна височінь,
в імлі розкривши глибочінь небесну,
і випурхне із тіла світла тінь,
покинувши тілесні перевесла.
***
