Романтична трилогія. ч.2. «Пляж на двох»
Розкішний вечір, тепле море,
На горизонті сонця блиск
Передає востаннє в гори
Свій промінь. Наче обеліск
Там на горі маяк столітній,
Давно вже пам’ятник, давно…
І з нього, мов з небес блакиті,
Видно і море, і вино,
Яке стоїть поперед пари,
Яка на пляжі вже сидить,
Де вдалині, ледь нижче хмари,
На морі захід майорить…
Шум моря дихав теплим бризом,
Майже пустим був літній пляж,
Повільно зсунувся донизу
Легенький пледик, мов муляж…
Він протягнув до неї руку,
Торкнув за ніжні, мов той шовк
Чутливі пальці. Вітру звуки
Мов грали пісню. «Ось прийшов
Той час, коли ми просто двоє, –
Вона сказала в далину
Ледь тихим голосом, – з тобою
Не уявляла я одну
Себе в старому цьому місті,
Яке давно для нас як дім,
Я так кохаю тебе чисто…»
Мов потопаючи у нім,
Подарувала погляд ніжний,
Задля якого варто все
Було обом їм пережити,
Бо зараз доля їм несе
Того, чого вони чекали,
І не завадить їм ніхто
Тепер кохати. Бо кохали
Вони так щиро! Мов лото
Їм доля видавала цифри
Тих днів розлуки і вони,
Формуючи відомі шифри,
Шукали зустрічі в пітьмі…
«Поглянь, маяк он засвітився!
А пам’ятаєш перший раз,
Коли удвох у повній тиші
Зійшли у гору. Райський час
Тоді з тобою пережили…
Місяць удвох, щасливі дні, –
Він промовляв, – ми так любили,
Немов у світі лиш одні
Удвох з тобою проживали.
Шукали все нових пригод,
На пляжі дикім побували…
Не смійся, то був епізод,
Коли ми просто кайфували
Від всього, що навколо нас,
А знаєш, так, як ми кохали,
Ніхто не зможе. Бо в той час
Ми мов літали десь у небі –
Щасливі очі, танці тіл,
Нічого нам не було треба,
Я більш за все лише хотів
Подарувати тобі щастя,
Подарувати те, що нам
Тут пережити зараз вдасться,
Створивши свій кохання-храм»
«Коханий, – голос її тихий
Доповнив погляд, що вказав
Йому, хоч нею він і дихав,
Що не даремно покохав, –
Я пам’ятаю навіть більше,
Про кожну мить твого тепла,
Яке послав тобі Всевишній,
А я від тебе прийняла
Мов найцінніший дар від долі,
Бо те тепло і є любов,
Яку, попри обставин волю,
Ми зберегли. І зараз знов
Ми тут, удвох. Це ж наша мрія!
Подай вина, ти що забув?»
Він посміхнувся і повільно
Їй повний келих протягнув.
На нім помада видавала,
Що келих вже у неї був,
Усім єством вона кохала…
І він уже частіше чув
Слова, які вона раніше
Все так ховала у собі,
Тепер вона усе ніжніше,
Не у страху чи у журбі,
А в щасті тихо шепотіла,
Що він в житті єдиним був,
Кого вона завжди хотіла.
Він посміхався, коли чув
Її слова. Вони, як пісня,
Вкривали душу з разу в раз.
Сьогодні знову вони вийшли
На цей безлюдний тихий пляж,
Щоб просто у своїм коханні
Прожити ще одне життя,
Бо в ці роки, саме останні,
Все розвивались почуття…
Він, тихо взявши її руку,
Із ніжним поглядом сказав:
«Кохана, я, попри розлуку,
Ніколи менше не кохав
Тебе з тих пір, коли зустріли
Ми один одного давно
В Карпатах. Ми ж того хотіли…
А памятаєш, як вино
Творило нам щасливий вечір
В будиночку серед зими?
Це була наша спільна втеча
Від всіх, кого б не знали ми…
Були важкі часи кохання
Та доля нас усе ж звела,
Тепер ми точно, мов востаннє
Будемо разом…» Тут прийшла
До неї думка: «Знаєш, милий,
Я хочу знову на маяк,
Хочу нагору, поки сили
Ще не дають поганий знак.
В той день ми відчували щастя,
Хоча пройшли роки й роки,
А вечір он який прекрасний,
Поглянь, уже зійшли зірки,
Які ми любимо з тобою…
Тому лишаємо вино,
Йдемо боротися з горою,
Ми ж мріяли про це давно…»
Вечірній вітерець із моря
Немов їм сили надихав,
Зійшли у гору швидко двоє
Рука за руку. Дарував
Цей вечір щастя та кохання,
Яке їм Бог давно віддав.
Вони жили, немов востаннє —
Вона кохала, він кохав…
Життя було у них тернистим
У почуттях, але вони
Кохали вірно, ніжно, чисто,
Мов в перший раз, серед зими…
© Олександр Попроцький
https://www.instagram.com/p/CgQ4RXLqNKO/
