Смерть, час і кава
Відчиняються двері міських кавʼярень
(чи вони зачиняються — важко знати,
за законами жанру від «я» до «я не»
відстань не більш метражу кімнати).
Двірники, як і в жовтні, колотять листя,
по собі залишають енергій згустки,
і ніхто їм не скаже «сюди не лізьте»,
бо природа зачистить все змахом хустки,
інакше — вітру, бо ті пожежі,
що в Каліфорнії штучно гасять,
потім виходять завжди за межі;
що ж, інтервенція не вдалася.
З іншого боку кордону лісу
дали свободу горіти вдосталь,
тож він згорає собі на присуд,
бо і в природи є власні ГОСТи.
Все це до того, що двері й вікна
хай відчиняються як їм треба,
тут все пояснює істина вічна:
ти тут для світу — не світ для тебе.
Тобто, заходячи до кавʼярні,
ти тут для кави, а не інакше,
цьому у доказ її наявність,
навіть якщо існування наше
зараз припинить удар на розі,
нас як ідею зітре у безвість,
кава ж залишиться вічно в роті
всіх, хто замовить подібний сервіс.
Осінь в останній своїй третині,
тобто у «н» і мʼякому знаці,
більше говорить малій дитині,
ніж зрозуміють природознавці,
Навіть дитина у листопаді
бачить, що все підлягає смерті,
може тому і у листуванні
ми в кінці року все більш відверті.
Смерть — це не стільки останній подих,
скільки колекція всіх до нього,
врізана в вічність собі на подив,
бо для людини життя — дорога,
й важко прийняти, що це — примара,
що бути живим означає померти,
що одночасно тебе нема, ра-
зом із тим, безумовно, є ти.
Тож, як ударить ракета поруч,
мало що зміниться, бо у часі,
поки ти слово «життя» говориш,
світ вже відбувся і знов почався.
1 листопада 2023
