Сонет 4
Нависли хмари, не проб'ється сонця промінь,
Зчорнілі стіни - днів минулих оповідачі,
Людей потоки ріднуть, не стиха дощі,
Жене прохожих, мов котів під стріху, студінь.
Тиняюсь містом, невідомі вулицí...
І, ніби, щось пригадую, й стою, як дурень...
Не поміщаються думки: розлилась повінь...
Схотілось притулитись до печí.
Відчув пронизливий і сковуючий погляд...
Той взір очей тернових до стіни прибив
І страх посіяв... й обернув на смолоскип.
У голові, немов, зійшов із рейок потяг...
Куди я йшов..? Навіщо гóродом бродив..?
І мовить їй не зміг нічого... геть охрип.
07.11.2019
