за двадцять хвилин четверта
як заглушити ненависть
і загасити що лишилось від себе
як не порвати усе що я маю
не втратити шлях свій до неба
як ухопити той ковток повітря
коли у легенях лише гній і дим
коли я не знаю чи дійсно то варто
терпіти
себе
таким?
коли всі ті руки які я тримав
і яким не давав потонути
штовхають у прірву хоч як не благав
мовчазно тепло повернути
чи полюблять мене чи побачать
мої мрії про світло й тепло
коли в мене уп'ються ті зуби собачі
коли усвідомлю що літо втекло?
повисну зі стелі із криком
що мучив горлянку роками
чи буду я всміхненим дико
як землю застелю кишками?
/-/-/-/-/ 3:40
так, я один з тих,
хто у сраних стрічках
ваших істеричних новин
так, я із тих.
я навіть в обіймах
назавжди лишаюсь один
заберу мотузку, тугіше зав'яжу,
на шиї затягну
за вузлом вузол
і від болі мене
повезе в нове пекло
гнилий
катафалка
кузов
так, я із тих,
хто хоче померти,
хто втомився вчувати цей біль
це місто смердить
від дурного повітря
яким тхне автомобіль
тхне і він, тхне від мене,
і від решток моєї
пустої дурної душі
визначся ж,
якому із двох
стерегти твої сни уночі
ховаючи руки,
занурився в попіл
що осів на легенях моїх
кажуть, що
сила
надмірність
і похіть
то безбожний і смертний є гріх
я не вірив, блукав,
не знаходив, кохав
сотий раз в довгу скриню відклав
я гадав - все одно,
аж поки від бруду
до руки був ножа не приклав
моя мати вже сива
на три волосини
від минулих утівок моїх
бути вдвох з небажання
життя обірвати -
чи не є наді мною то гріх?
приклади свої губи
до мого зап'ястя,
доторкнися до ран язиком
скажи мені, люба,
чи ти зможеш зробити
щоб не ріс мій брат одинаком?
ці солодкії губи, обвітрені сонцем
нецнотливі, тремтливі, та заюні ще чресла
після кожного наміру сушушитиму весла
споглядаю можливість забуту в віконце
як мереживну хусточку, руки до м'яса
нашинкую, поріжу, шукаючи вену
по якій моя кров потече геть зі сцени
де чагують на неї стерв'ятники ласо
дюжину років пограв би акорди
але ні, кожен вечір з тим самим питанням
чи лишусь назавжди всміхненим дико
як віддам тобі подих останній?
